Читати книгу - "Оповіда́ння"

дзвінким альтом, і було чудно помічати в дитячому голосі добре переняту манеру старих в’язнів.

- Ех, товаришу! - заговорив він, зразу кинувши пісню,- шкода мені на волі одного тільки: маруху [10] милу покинув я в Таганрозі. От красючка - як лялька!

- Велика ж вона, твоя маруха? - осміхаючись собі в темноті, спитав Петро.

- Їй було...- Володька трохи подумав,- було їй тоді одинадцять років. Вона теж шармачка. На побачення приїздила, два карбованці грошей передала - їй-богу! Падлець буду - не брешу! А це щось не чути. Треба було писнути їй. Чорт їх розбере - цих бабів - може, вже з другим любов закрутила!

Ти думаєш, подлянка,

Що я тут пропаду?

Як вийду я на волю -

За все тобі томщу:

Ручки-ножки поламаю

І кості покручу...

Між гратами вікна щось забряжчало; показався блискучий кінець штика.

- Ей ти, чорток! - почувся за стіною голос вартового.- Лежи мовчки, а то я тебе покладу.

Коли Петрові обридло слухати пацанка, він сказав йому:

- Ну й «наливаєш» же ти добре, товаришок! Не знаю - який з тебе Іван вийде, ну, а тріпач добрий!

Пацанок почав клястися:

- Падлець буду, коли хоч трошки брешу! Щоб мені волі не побачити, коли «наливаю»! - поклявся він великою тюремною клятьбою.

- Годі, Володька! - гостро сказав Петро.- Воля тобі ще потрібна буде.

Пацанок насупився й замовк.

Петрові стало шкода чогось хлопця, і він почав щиро розпитувати про його життя. Пацанок зразу одмовляв з неохотою, голосом ображеного, а потім зразу якось залишив свій тюремний тон і дитячим голосом став розповідати про своє життя.

- Як мені живеться - питаєш? - промовив він, присовуючись ближче до Петра й обгортаючись од холоду в свій полотняний бушлатик.- Погано живеться, товаришу: боги чіпляються до мене, завжди дражнять, бачать, що я малий, нікого не подужаю з їх. Спати посилають «на грачівку» й їсти садовлять з «грачами». А хіба я дешевший за їх? Мій батько був шармачем, і я шармач! Я не менше покрав на волі од їх. Дай бог усякому стільки покрасти, як я перекрав! - казав пацанок смутним голосом.

Петро слухав тиху скаргу пацанкову, його чистий мелодичний голосок, і йому почало здаватися, що немов він десь уже чув цей голос.

- Як ти гадаєш, товаришу,- через якийсь час звернувся до Петра пацанок,- дадуть нам завтра паски та крашанки чи ні? Розказують, що торік давали на паску всім по маленькій пасочці й по дві крашанки.

- Хоч і даватимуть, то нам з тобою, мабуть, не достанеться: ми ж з тобою в карцері! - одмовив Петро.

- То, може, як вийдемо, то дадуть? Може, хоч крашанки нам зоставлять?

- Навряд, товаришок.

- А як не дадуть, то ми будемо вимагати. Правда, товаришу? Прийде прокурор, то ми йому й заявимо.

Було помітно, що Володька дуже турбувався, щоб крашанки його не пропали.

Петро вже не слухав пацанка й, обнявши коліна руками, про віщось загадався. Отямився тільки тоді, коли пацанок, після довгої мовчанки, знов обізвався до його.

- Зботай [11] що-небудь, товаришу,- прохав він,- може, казку яку знаєш, а то скучно так сидіти.

- Щось позабув я вже казки,- глибоко зітхнувши після довгої задуми, одмовив Петро.

- Ну, розкажи що-небудь про свої партійні пригоди. Ти хто будеш? Есдек, чи есер, чи, може, анархіст? Я страх як люблю слухати про «політичеських».

- Ну, слухай, товаришок,- сказав, хитнувши головою, Петро,- я розкажу тобі, тільки пильно слухай. От ти казав, що вилаяв масалку в Христа - чи знаєш ти, хто то такий Христос?

- Знаю,- одмовляє пацанок,- розп’ятіє, хрест, що ним попи чортів гонять.

- Ну, ще що знаєш?

- Більш не знаю,- одмовив той.

- Христос - не хрест. Ти послухай, що я тобі розкажу про його.

І Петро простою мовою Євангелії став розказувати пацанкові про Христа.

Пацанок близько тулився до його, чмихав, закидав питаннями, і коли Петро став розказувати про суд над Христом, про його страждання й смерть, пацанок примовк, і тільки по тому, як сопів він носом, можна було вгадати, як пильно дослухається він до кожного слова.

Потім удвох вони почали тихо розмовляти про людей, про Христове вчення; марили про те, що б сталося на землі, коли б знову прийшов Христос.

- Я думаю,- казав мрійно пацанок,- коли б тепер він прийшов, то перш усього звелів би покарати всіх тих, що тепер нас мучать.

- Він навчав людей, щоб вони прощали своїм ворогам,- тихо одмовив Петро,- і він, коли б вони покаялися, простив би все їм.

- Простив би? - розчаровано протяг пацанок.

- Усіх би простив.

- І нашого начальника простив би? - питає пацанок.

У Петра защеміло чогось серце, проте він переміг себе й сказав:

- І його простив би, коли б він покаявся.

Пацанок замовк і задумався.

- Слухай, товаришу! - трохи перемовчавши, промовив він смутним голосом,- може б, він хоч з посади його скинув?

- Про те нема чого й казати: начальником він не був би над нами.

Пацанок зразу повеселів.

- Ага!.. Так йому! - радіючи, казав він.- Зразу позривав би з його погони та до параші поставив би. Парашником зробив би його! Чи так, товаришу?

Петро на свій страх дозволив пацанкові поставити начальника за парашника. Пацанок дзвінко й радісно засміявся.

Потім пацанок про щось задумався.

- Ну, а нам з тобою, товаришу, не попало б часом од його? - спитав пацанок.

Петро трохи подумав.

- Хто його зна, Володько,- за себе не скажу: може б, мені й досталося од його за що-небудь; ну, а тобі нічого не було б - це я добре знаю.

- А чого ж так? - тихо спитав Володька.

- Любив він пацанків таких, як ти.

- Любив? - радіючи й соромлячись, перепитав той.

- Любив, товаришок, і людям дуже наказував, щоб жаліли їх.

- А...- пацанок щось хотів сказати та й замовк. Потім тихенько одсунувся од Петра... Та забув він, мабуть, що Петрова рука лежала у його на коліні. Нагнувся над нею, а з очей упала на неї тепла крапелька-сльозинка.

Петро став закурювати.

- Ти вмієш писати прошенія,- казав пацанок через який час Петрові,- у вашій камері, кажуть, усі вміють добре писати прошенія.

- Можна буде написати,- одмовив