Читати книгу - "Знайди мене"

дівчинці, що тепер вона спотворена.

Хлопцеві стало так соромно, що аж почало щипати в носі. Учора він повівся неправильно й сьогодні прийшов саме через це. Йому насправді цікаво побачити перев’язку. Він повинен знати, що все не так страшно, як було вчора, і показати тій дівчинці, що може дивитися на неї з усмішкою й без відрази. Його тато – прекрасний лікар, який зробив усе можливе, і сьогодні всі в цьому переконаються.

– Тоню, у мене на дванадцяту запис, простеж, будь ласка.

– Добре.

Медсестра все ще незадоволено зиркала на Івана, і він вирішив зробити для неї покаянний вигляд – принаймні на вчительку математики це діяло завжди. Хлопець злегка прикусив кутик губи і, вловивши черговий злий погляд Тоні, подивився на неї так, як, йому здавалось, дивиться на господаря собака, що завинив.

Тоня завмерла, її очі розширились від подиву, а тоді дівчина відвернулась, порскаючи сміхом в кулак.

– Тобі однокласниць мало?

Хлопець здивовано вирячився на тата, а Тоня, не стримуючи реготу, вибігла в сусідню кімнату. До Івана нарешті дійшло, що медсестра старша за нього лише на п’ять-шість років і його покаянний вигляд могла сприйняти як загравання. Хлопець відчув, як червоніє, і – що найгірше – зовсім не мав що сказати.

– То, кажеш, тобі вдома сумно? А тренування? Ти ж повинен готуватись.

– Не хочу… потім.

– А…

– Володимире Богдановичу, там чоловік з дівчинкою. Каже, що їх записали на дванадцяту, але він приїхав зараз, бо потім не зможе. Пускати?

– Так, звичайно.

Іван швидко підвівся з крісла й завмер, дивлячись на двері. Спочатку увійшла дівчинка й ледь не спіткнулась, побачивши його. Їхні погляди зустрілись, і вона озирнулась на тата, ніби збиралася щось сказати, а тоді, густо почервонівши, опустила голову.

– Вітаю, Марічко. Як справи? Болить?

– Пече…

– Значить, гоїться. Сідай, подивимось.

Іван підійшов ближче й постарався стати так, щоб усе бачити, але водночас нікому не заважати. У животі знов усе скрутило, хоча це була вже не нудота, а відчуття, схоже на передекзаменаційне.

– Лікарю, усе буде добре?

Тато дівчинки стояв, стиснувши руки в кулаки, весь напружений, і Іван прекрасно зрозумів суть питання.

– Ну, що я вам можу сказати, – лікар зітхнув і перевів погляд на дівчинку. – Ми будемо знати після огляду.

Іван дуже старався, але не зміг зберегти байдужості на обличчі, коли тато зняв пов’язку з брови маленької пацієнтки. Рана все ще була розпухлою, рубець укрився кіркою, а нитки, просякнуті кров’ю, робили половину обличчя дитини схожим на страшну маску.

Іван скривився лише на мить, але дівчинка помітила й почервоніла до сліз.

– Тоню, відведи її в процедурну й зроби все необхідне. Тільки обережно.

Коли медсестра відвела дівчинку в сусідню кімнату, лікар повернувся до її батька:

– Інфекцію не занесли, загоїться швидко, але… Ви привезли її запізно, рубець буде товстим і помітним…

Іван ніяк не міг заснути. Перед очима постійно спливали видіння: рубець, опущені плечі чоловіка, розгубленість і паніка дівчинки, коли вона побачила свого тата таким, його вимучена усмішка і «все буде добре», її останній погляд на нього. Погляд, у якому змішалось так багато: острах, цікавість і майже ненависть у відповідь на його усмішку…

Іван перевів погляд на постер Реброва на дверях і спробував зосередитись на мріях про Великий Футбол. Ось він потрапляє в молодіжну збірну – найкращий у своїй групі, наймолодший у клубі, наймолодший і найперспективніший у збірній країни. Франція, Італія, Іспанія… Стадіони скандують його ім’я…

Марічка з довгою густою гривкою, яка ховає пів обличчя, соромлива Ілона, котра часто впадає у крайнощі…

Іван усвідомив, що нарешті розуміє її часом дуже дивну поведінку. Чому в не своїй компанії Ілона стає надміру жвавою, трохи аж занадто розкутою, голосно сміється, привертає увагу. Вона думає, що не може посісти гідного місця в компанії просто так, і не в останню чергу винна в цьому Анеля. І нічого не можна зробити, нічим не допоможеш Ілоні, Марічці, ще багатьом людям. А це було б так круто – здаватися справжнім чарівником…

Іван уявив собі інші перспективи: він здобуде фах хірурга, а тоді поїде вчитися за кордон. Він стане першим в Україні дипломованим пластичним хірургом. Справжнім пластичним хірургом, який зможе виправити найскладніший випадок. Відкриє власну клініку, до нього їхатимуть з усієї країни, навіть з-за кордону…

Відомих футболістів багато, а він може стати тим, про кого потім скажуть: перший в Україні!

– Та хто б сумнівався!

Іван чомусь одразу ж зрозумів, що це до нього, і повільно повернувся.

– О, – Микола вишкірився, розвалившись у кріслі, – а він навіть зразу в’їхав.

Клас замовк. Перша сутичка в новому навчальному році, і це вперше Микола відкрито виступає проти Івана.

– Ти про що?

– Та я те-е прошу! Захотів футбол – маєш. Хочеш бути лікарем – будеш. Предки бабло кожен день косять, підмажуть де треба, і всьо буде тіп-топ.

– Ти дурень? Яке бабло кожен день?

– Ой-йо-йой! А ти тіпа не в курсах. Усі лікарі беруть на лапу.

Іван завмер, а тоді зірвався з місця й підійшов до останньої парти.

– Забери свої слова назад…

– А то шо, – Микола ледь примружив очі й підібрав ноги, – удариш мене?

– Мої батьки не такі. Забери свої слова назад.

Микола повільно підвівся й заговорив несподівано серйозно та чітко.

– Усі лікарі беруть гроші на руки. Або подарунки. І твої батьки не виняток. Чи ти думаєш, що на одну їхню зарплату ходиш у спортивну школу і вбираєшся в імпорт? Ти озирнись. Крім тебе, так шикує тільки Ілона, і то лише тому, що в неї мама – човник2 і не злазить з баулів, але вона чесно заробляє. А твої? Чи ти ніколи не був у них на роботі? Нічого не бачив і не чув?

– …Лікарю, скільки з нас?

– Андрію, купіть дитині вітаміни…

Кров ударила Іванові в обличчя, аж запекло. Микола, переможно усміхаючись, навмисне повільно опустився в крісло. Пролунав дзвінок, і зразу ж у клас увійшла математичка.

– Добрий день, учні. Хабо, сядь на місце. Чи ти за літо забув шкільні правила?

Хтось приглушено хмикнув, і заціпеніння зникло. Іван сів за парту, опустивши голову над зошитом із єдиним бажанням: щоб його ніхто не чіпав. Відсидіти останній урок і втекти звідси, від сорому та приниження, від розуміння, що він не зміг захистити батьків, бо… Микола сказав правду.

…Усі лікарі беруть гроші на руки. Твої батьки не виняток. Лікарю, скільки з нас? Усі лікарі беруть. Без винятку. За що ти шикуєш? Підмажуть де треба…

Голову розривало. Іван відчував, як пашать вуха, здавалося, що на нього