Читати книгу - "На траверсі Бета Ліри, Володимир Наумович Міхановський"

знаходили в найрізноманітніших куточках корабля: в рубках управління, в обсерваторії, в оранжереї, навіть у відсіку для тварин.

“Ізольда” наближалася до Бета Ліри. Ця подвійна зірка довгий час завдавала вченим клопоту.

Нерозгаданий спектр Бети кидав зухвалий виклик не одному поколінню астрофізиків-землян. Головна зірка цієї системи — це гігантське тіло, майже втричі жаркіше від нашого Сонця. Менша зірка вдвічі холодніша.

Але подвійна Бета Ліри мала ще одну дивну властивість. Вона була оточена колосальним газовим шлейфом — розміри його перевищували всю Сонячну систему.

Яка природа цього шлейфу? Як він виник? Чому він такий стійкий? Чому його коливання такі напрочуд закономірні, ніби вони скоряються чиїйсь волі, що суперечить звичайним законам космічної динаміки?

На всі ці запитання треба було відповісти.

Після того як виявили пластинки в різних кутках корабля, на “Ізольді” оголосили надзвичайний стан.

Люди й роботи вдень і вночі чергували біля життєво важливих вузлів корабля, охороняючи їх.

Поступово було вивчено найхарактерніші “повадки” наших ворогів. Як виявилось, “пластинки” практично можуть набувати будь-якої форми й кольору. Найохочіше вони знищують вироби із срібла й вольфраму, а також деталі з високоміцних марок легованої сталі. Вироби з м’якшого металу — золота — їх не цікавили. Здавалось, пластинки “пробували зуби” на найтвердіших предметах.

І ще одна дивна річ. Пластинки не завдали шкоди жодному з мешканців “Ізольди”. Ми могли брати їх до рук і вільно розглядати.

І все ж таки це були наші смертельні вороги.

Хоч як пильнували, одна пластинка все ж попала в лічильно-розв’язувальний пристрій, і її виявили там тільки після того, як два важливі блоки було виведено з ладу. На цьому пристрої обчислювалась траєкторія “Ізольди”. Довелось нашвидкуруч створювати нову кібернетичну схему для обчислення параметрів траєкторії зорельота.

Якось після вахти я зайшов до старпома. Георгій Георгійович за звичкою марудився з пластинкою. А втім, не було, здається, на “Ізольді” людини, яка займалася б чимось іншим у ці жахливі дні.

— Як Валентин? — одразу ж спитав він.

— Лікар вважає, що він уже зовсім здоровий, — сказав я, підходячи до електронного мікроскопа, за яким працював Георгій Георгійович.

— Я не про це, — старпом на хвильку одірвався од своєї справи. — Він, як і раніше, стверджує, що бачив у кристалі різноманітні картини?

— Так.

— Дивно. Чому ж досі нікому не щастило спостерігати щось подібне? Бачиш, — Георгій Георгійович кивнув на установку, — навіть мікроскоп не допомагає. І збільшення чималеньке!..

— А речовина перейшла в кристалічний стан?

— В тім-то й річ, що ні. Ось я й хочу змусити її зробити це. Я вже й магнітним полем діяв, і мезонним, — і ніякісінького результату! Ось, полюбуйся, — вів далі старпом, взявши сіру грудку в руку і тримаючи її навису, — сидить собі і, мабуть, сміється над нашими зусиллями!

Далі все відбулося протягом секунди. З сірої речовини вихопився майже безбарвний язичок, водночас почувся легенький тріск.

Я прийшов до тями од глухого стуку. Щось упало на підлогу. Мені здалося, що це старпом впустив додолу кляту грудку. Але тут одразу побачив, що помилився. На підлозі біля ніг валявся… ремінець, білий пластмасовий ремінець од годинника. А сам годинник — знаменитий хронометр Георгія Георгійовича — зник, лишивши після себе тільки швидко танучий димок.

Ми з старпомом мовчки перезирнулися. Георгій Георгійович машинально глянув на зап’ястя руки, ніби сподіваючись, що хронометр з’явиться на тому самому місці.

— Клята необережність, — вимушено посміхнувся Георгій Георгійович. — Адже сказано: пластинку тримати подалі од хромонікелевих речей.

— Але досі вона не ковтала годинників.

— Головне, ковтнула — і ніби й нічого не сталося! Тільки поважчала.

— Диви, диви! — закричав я, пильно дивлячись на грудку. У нас на очах вона почала міняти форму, набуваючи обрисів ромбічного кристала. — Це воно!

Георгій Георгійович стояв мов громом прибитий. Мені здалося, що він не може поворухнутися. Я швидко присунув до нього невеличкий столик, хоч теж відчував у м’язах незрозуміле оніміння.

— Дякую, Володю, — мовив старпом здушеним голосом і повільно-повільно поклав кристал на столик.

Це була вже не грудка сіруватої речовини, а бездоганно правильний кристал. Із глибини його линуло фантастичне синє світло.

Я забув про все на світі. Нічого схожого мені не доводилось бачити. А я ж спостерігав грозу на Юпітері!.. Мені довелось пережити жахливу піщану бурю на Марсі, коли весь світ здається червоним. Я спостерігав на Проксимі бальсанч — неповторне явище природи, коли на величезних просторах виростають вогняні дерева, а потім з їхніх верхівок починають одна за одною вискакувати фіолетові стріли, розпанахуючи аспідно-чорне небо.

Але те, що розгорталося переді мною тепер, не можна було порівняти ні з чим, колись баченим.

Георгій Георгійович теж був ніби зачарований.

І лише хвилин через сорок, коли кристал став тьмяніти і картини в його глибині почали меркнути, я перевів дух. Ми з старпомом одночасно зітхнули. Глянувши на нього, я вжахнувся. Коли годину тому я ввійшов у рубку, мене зустрів ставний жвавий, енергійний чоловік з рум’янцем на щоках, засмаглий од кварцового сонця. А тепер він був згорблений і такий блідий, що навіть загар не міг сховати блідості. На лобі блищали дрібні крапельки поту.

Певно, і я мав не кращий вигляд, бо старпом якось дивно подивився на мене.

* * *

“Ізольда” мала чотири двигуни: один анігіляційний, що працював на антиречовині, і три іонні — вони створювали тягу за рахунок оддачі при викиданні іонів (тому наш корабель і називався прямоточним іонольотом).

Учора капітан наказав вимкнути всі чотири двигуни: “Ізольда” саме перетинала потужне силове поле, і, відповідно намагнітивши корпус корабля, ми могли рухатися в цьому полі на зразок того, як електрон розганяється в полі прискорювача.

Рухатися за рахунок такого космічного прискорювача було вигідно: можна було зекономити анігіляційне та іонне паливо. Але цей спосіб мав і вади: потрібна була прямо-таки ювелірна робота у визначенні