Читати книгу - "Повість про нещасних марсіян, Олексій Вікторович Бобровніков"

такі справи були б йому, звичайно, не до душі, і він не став би більше ходити на ферму Теда, куди останнім часом почав учащати… Хай ходить, коли йому подобається. Хоч від нього нічого не доб'єшся, все ж таки це ниточка, котра зв'язує її з Тедом і його дивакуватими друзями.

Наближалась весна, а з нею — нові турботи.

Першу неприємність приніс блакитний папірець.

Папірець нагадував, що термін сплати процентів давно минув. Гроші кінчались, але що б там не сталося, треба було закінчити все до початку осені.

Дуже багато часу забирала морочлива робота з величезним казаном. За вказівками Теда казан розрізували на химерні куски, котрі потім треба було обробляти настільки складно, що навіть Джо, який не поступався вигадливістю перед Тедом, вважав, що це, мабуть, зайве.

Друзі сиділи в невеличкій їдальні, закінчивши свою невеселу вечерю.

— Через два тижні сюди з'явиться агент, який буде стромляти свого носа всюди, — сказав Тед, черкаючи пальцем по цератовій скатерці. — Чи встигнемо ми все закінчити, чи ні, головне завдання зараз — маскування. Я поїду просити, щоб відстрочили, але вони все одно можуть несподівано наскочити. Нам уже нічого робити в пороховому погребі, його треба засипати сміттям і гноєм. Майстерня в коморі навряд чи збудить підозру, але частини апарата треба сховати, і я думаю, як це зробити: прикидати соломою їх навряд чи вдасться, вони надто невкладисті, та крім того, це вже надто примітивний спосіб ховати цінності.

— Треба побудувати простінок у коморі, — сказав Джо. — Ці йолопи не здогадаються, що комора має п'ятдесят футів знадвору і лише сорок всередині.

— Тим більше, коли приміщення забите всяким мотлохом, — додав Тед. — Стіну ставити завтра. Оштукатурити, забруднити, завести на ній павуків. Павуки й кажани — це твоя галузь, Лорі.

— Павуків не буду… — спробував жалібно відмовиться колишній пророк.

— Гаразд, ми доручимо це Рікі, — сказав Тед.

— Можна ще розклеїти об'яви в селищі, — процідив Джо.

— Про що?

— Про комору і про все інше, про те, що ми готуємо невеличкий бізнес з феєрверками і переодяганням.

— Рікі не розпатякає.

— Та, можливо, нічого й не зрозуміє в нашому ділі, — сказав Лорі.

— Авжеж, з дітворою краще жити в дружбі, — неохоче погодився Джо.

Гарячкові дні спливали один за одним. Друзі падали з ніг.

До того ж захворіла Генерал Грант, і Джо, крім усього іншого, довелося куховарити. Не маючи власного кутка, він завжди відчував потяг до таких робіт.

Інколи на подвір'ї чувся дзвінкий голос Бетсі. Тоді для друзів наставав перепочинок. На короткий час господарство приходило до норми.

У справи Теда Бетсі ніколи не втручалась. Мало чим можуть займатись чоловіки.

Але Бетсі відвідувала їх не часто. У неї було своє господарство, свої турботи, та й батьки її скоса дивилися на цю дружбу, бо не вважали свого дивакуватого сусіду завидним женихом.

Якось після сніданку Тед заявив, що їде до міста. З цієї нагоди він довго голився і вийняв із шафи костюма, того самого, в котрому їздив рік тому на знаменну зустріч.

Вночі наступного дня Джо сидів при світлі лампи і шліфував якусь металеву річ дивної форми. Тут же, не роздягнувшись, спав стомлений за день Лорі. Внизу грюкнули двері. Джо підвів очі і прислухався. Ніч була тиха. Заскрипіли сходи під важкими кроками. Джо завмер, а потім швидко згорнув зі столу роботу в ящик з інструментами.

До кімнати зайшов Тед. Глянувши на його обличчя, Джо зрозумів, що сталося лихо.

Земельним агентом виявився той самий Сем, що йому вони колись вкидали до ліжка жаб.

— Він мене не пізнав, а коли я назвав себе, не виказав ніякого захоплення. Цей тип дивився на мене пустими очима і щось базікав про те, що дружба кінчається там, де починаються гроші й бізнес. Закінчив він тим, що коли я не хочу платити, то можу забиратися під три чорти, взявши тільки те, що вміститься на ручному візку. І що пришле чоловіка перевірити, чи добре я його зрозумів. Я стримався, щоб не нашкодити, й пішов, не сказавши йому навіть, що він тварюка. А тепер, коли вони приїдуть, тут не повинно бути ні вас, ні апарата — нічого. Нам треба навантажити необхідне на машину, забрати все, що знадобиться в дорозі, спалити папери, замести сліди нашої роботи. Увечері ми виїдемо в Борсуків Яр і замаскуємо машину. Я повернуся, щоб їх зустріти і зібрати в дорогу Генерала Гранта. Ви, поки я приїду, житимете в яру. У Тоні Челса, що в нього олійня в долині, я попрошу «форда» і довезу Генерала до станції. Я дам телеграму, і її там зустрінуть. А тепер до роботи, збіговисько ледарів!

Коли «збіговисько ледарів» скотилося вниз скрипучими сходами, сонце вже високо підбилося над лісом, озером і долиною.

Старий грузовик, що дістався Тедові разом з фермою, величезна недоладна машина, марки якої ніхто ніколи не міг встановити, з добре ув'язаною і вкритою брезентом високою, як гора, поклажею, стояв посеред двору. Джо порпався в моторі, Тед і Лорі милися по черзі біля помпи.

Коли останні промені сонця погасли за лісом, стара машина, чмихаючи й поскрипуючи ресорами, викотилася за огорожу, звернула з дороги і поповзла під гору.

Пізно вночі Тед підійшов до віддаленого закутка ферми, що виходив до лісу, розгорнув чагарник і переліз через огорожу.

Праворуч чорнів розвалений, непотрібний тепер бліндаж. Крізь гілля дерев білів будинок.

Раптом з кущів випірнула маленька постать Рікі.

— Що ти тут робиш?

— Містер Тед… — почав був Рікі.

— По-моєму, негарно стежити за друзями і тинятись уночі коло їхнього дому.

— Я вас чекав і хотів з вами… хотів дещо сказати, — збентежено заговорив Рікі.