Читати книгу - "Татарський острів, Василь Олександрович Лисенко"

часто в цій долині була вода. Навіть півторатонка тут не застрявала.

— Гаразд, — буркнув шофер. — Але дивися, якщо загрузнемо, тебе розстріляють за саботаж.

Машина нерішуче зрушила з місця і пірнула передніми колесами у глибоку воду.

— Тримайтеся середини, — порадив шоферові Юрко, — тут пролягають колії.

Вони поволі переповзли долину і вибралися на рівну дорогу. За їхньою машиною почали переправлятися інші. Юрко пильно дивився на дорогу. Десь тут повинен перехопити машини Кузьма Карпухно.

І ось він помітив високу постать в накинутому на голову мішку, яка відчайдушно розмахувала руками. Від машини до постаті було метрів тридцять, і Юрко впізнав у ній Кузьму Карпухна.

Водій теж помітив людину, сказав Юркові:

— Що він хоче нам сказати?

— Зупиніть машину, — озвався Юрко, — я зараз про все дізнаюся.

Кузьма Карпухно порівнявся з кабіною і щось відчайдушно вигукнув, але гуркіт мотора та дощ заглушили його слова.

Юрко поклав руку на кермо, сполохано промовив:

— Гер шарфюрер, цей чоловік з нашого села, він попереджає нас про якусь небезпеку, я зрозумів це по виразу його обличчя.

Водій загальмував і прочинив дверцята кабіни. Карпухно, витираючи рукою мокре від дощу обличчя, перелякано гукнув:

— Там поставлено міну! Я сам бачив! Далі не можна їхати, бо буде капут!

Водій, почувши слово «міна», пополотнів. До передньої машини поспішав сухорлявий штурмбанфюрер і ще здалеку загукав:

— Чому знову зупинка? Чому не рухається колона? Юрко пояснив:

— Ось цей чоловік попередив, що на шляху поставлено міну. Її поставили бандити.

— Де поставили? — перебив Юрка німець. — Хто? Коли? При яких обставинах?

— Тут мої копички, — почав розповідати Карпухно. — Я вирішив їм трохи прикрити верх, щоб не затекли. Прикрив. Сів перепочити. Коли дивлюся — йде троє з Савчиного лісу. Стали отам на дорозі і щось копають. Потім витягли з торби якийсь пакунок — і туди! Я зразу й змикитив — міна! Вони в ліс, а я в село! А тут і ви на машинах.

Юрко переклав його розповідь німцеві. Той зажадав, щоб Карпухно показав, де саме стоїть міна.

Карпухно показав. Той викликав саперів і наказав оглянути шлях. Невдовзі ті обережно витягли з колії, заповненої водою, дерев'яний ящик, віднесли його в поле і там підірвали. Над полем піднявся чорний стовп землі та диму і швидко почав осідати, прибитий рясним дощем.

Сухорлявий німець подякував Карпухну, дав йому плитку шоколаду і, вирвавши з блокнота аркушик паперу, щось швидко написав на ньому. Потім сказав Юркові:

— Хай цей чоловік звернеться до місцевого коменданта, йому видадуть літр спирту. Тобі теж подяка за уважність. Чи далеко ще до острова?

— Кілометрів п'ять. І дорога тут рівна, нема ні долин, ні пагорбів.

Поїхали далі. Юрко байдуже дивився у вітрове скло і водночас намагався запам'ятати кожне слово, кожне прізвище. Про все це треба доповісти лейтенанту. Отой мовчазний Шредер, мабуть, впливова птаха. Має залізний хрест. Шредер — хімік. І хіміком був його брат, але він загинув, — тепер його роботу продовжує цей мовчазний німець. Клейст теж хімік. Вони винайшли якийсь «циклон» і знищили ним кілька мільйонів людей. Можливо, цей «циклон» і є новою зброєю гітлерівців. Невже її вироблятимуть на Татарському острові? Втікач з Бобрового острова Морозов говорив про отруйну речовину — «табун». На машинах Юрко помітив величезні металеві балони, мабуть, з отруйними речовинами. Тільки хто може про це сказати напевно? Що як захопити Клейста в полон? Привезе Юрко німців на Бобровий острів, а там їх і зустрінуть партизани. Тоді про все можна буде довідатися: і про нову, і про стару зброю. Може, й Шредера пощастить схопити, він теж багато знає.

Юрко поглянув на Шредера. Той відкинувся на сидіння, заплющив очі. На його обличчі застигла якась презирлива, болісна усмішка. І Юрко відчув, що рано чи пізно, а перетнуться їх стежки, зустрінеться він віч-на-віч з цим фашистом…

Клейст дрімав, потім відкрив очі й запитав Юрка:

— Що єсть Татарський острів? Як розуміти цю назву?

— Колись на Україну набігали татари, — пояснив Юрко.

— Татари? — здивувався Клейст. — Як могли набігати сюди татари? Адже вони живуть у Сибіру, далеко звідси.

— Татари набігали з Криму. Вони ловили людей, гнали їх на ринки і там продавали. Заходила орда і в наші краї. Спійманих людей тримали на острові, а вже потім, коли бранців набиралося доволі, їх гнали на продаж.

— Чому ж татари тримали людей на острові? — допитувався Клейст.

— Там колись добували камінь, і на острові лишилися глибокі підземелля. Вибратися з них нелегко. Навколо болота, Прип'ять… З тих часів той острів і прозвали — Татарським, а ще називають його Кам'яним.

— Он як, — подав голос Ремер. — Виходить, що ми мешкаємо на невільничому острові. Ми теж, як татари. Ловимо людей, веземо їх на роботу до Німеччини або ж примушуємо тяжко працювати. Історія повторюється!

— Ми солдати, гер Ремер, — сухо заперечив Клейст, — нам не доводиться вибирати. Ми робимо те, що мусимо робити. Перебування на Східному фронті значно небезпечніше, ніж цей оточений болотами острів.

— Звичайно, — погодився Ремер, — тут безпечніше, але там веселіше! Я вже подав п'ять реляцій, щоб мене послали на фронт, — і кожен раз — відмова!

— Тут теж, гер Ремер, фронт, — повчально проказав Клейст, — справжній фронт! З часом цей загублений серед боліт острів може ввійти в аннали світової історії. Так, так, гер Ремер!

Есесівець зневажливо махнув рукою:

— Мене найменше цікавить світова історія! Поки людина молода, сповнена сили — вона мусить жити! І жити так, як їй бажається! Я хочу воювати! І після переможної битви насолоджуватися життям. Війна — ремесло солдата. А я — солдат. Охороняти ваші хімікати, гер Клейст, справа мало-приємна! Навіть дуже неприємна! Коли я дивлюся на цей триклятий острів, мене починає нудити. Навіть пацюки втекли з острова! Пацюки! Я своїми очима бачив, як вони бігли з підземелля, кидалися