Читати книгу - "Концентраційні табори в Совєтському Союзі, Андрій Микулін"

України (Галичина) збільшено в державному бюджеті т. зв. «пособія» на поліційну працю. Указ 1876 року мав той наслідок, що з України почалася політична еміграція за кордон. Чорна російська реакція, з моментом вбивства царя Олександра II, в першу чергу розпочалась в Україні проти «українського сепаратизму». В цей час у Польщі та Литві вибухло протиросійське повстання, ліквідувати яке взявся на доручення в Польщі російський намісник ґраф Бергов, а в Литві — М. Муравйов. З жорстокістю та беззастережністю Муравйов, разом з Берґом, здушили повстання, заарештували, повісили та заслали на Сибір сотні свідомих українців, обвинувачуючи їх в польонофільстві; щоб «возвищить русскую» національність та московське православіє, адміністрацію згори донизу обсаджено виключно москалями.

За царювання Олександра II Росія загарбала Уссурійський край, половину острова Сахалін, а в Середній Азії — Кокан, Бухару, Хіву. Таким чином були поневолені тюркські народи, започатковано там російську колонізацію, а на Кавказі здушено національно-визвольний рух Шаміля. Сам Шаміль та його найближчі співпрацівники були заарештовані, вивезені до Москви, де вони і загинули, а черкесів переселено з гір до долин; в їхніх аулах заведено російську адміністрацію. Около 200 000 мешканців Кавказу виеміґрувало до Туреччини, а останніх Москва тримала з своїм військом під контролею. Таким фактично було царювання російського імператора «освободітєля» Олександра II та його царської жандармерії над поневоленими Москвою народами.

Відзначився в поневолюванні неросійських народів і цар Олександер III, прозваний «міротворцем». Російська історія на своїх сторінках пише таке: «Будучи представником суворої зовнішньої національної політики, імператор Олександер III і в своїй державі був носієм (російських) національних ідей. Він прямував до об'єднання інородчеських російських окраїн з державним центром та до зрусифікування інородців.[7] Особливо це торкнулося Остзейського краю, в якому запроваджено російські установи та обов'язкову російську мову.[8]

Російське чорносотенство з найгіршою імперіялістичною реакцією зашаліло на Україні і за часів царювання Миколи II, який 1917 року, через лютневу революцію в Росії, відмовився від царювання. Миколу II називали найгіршим жандармом Східньої Европи, а Росію — тюрмою народів. Царська влада Миколи II насамперед категорично заборонила святкувати сторіччя Шевченкових народин, а російські чорносотенці розпочали на Україні величезні погроми, знищуючи все національно-українське. Сотки невинних українців заслано на Сибір, велика кількість загинула без суду і слідства.

Особливо розперезалися російські чорносотенці на Західніх Українських Землях під час першої світової війни. Жандармські труси, арешти та заслання стали там щоденним явищем. «Місцями поголовно арештовувано і засилано в глибину Росії українських священиків, всю інтелігенцію, маси свідомих селян та міщан. Всіх у найбільш нелюдський спосіб хапали, в чому застали, арештували, волочили по в'язницях і етапами висилали в Сибір, без різниці — жінок, дітей, хворих і калік. Лише через Київ відправлено етапом 15 000 українців, а це ж тільки частина. Коли ж московська армія почала відворот з Галичини, то московські жандарми заарештовували і вивозили кожного, хто попадався під руку. Згодом, коли австро-німецькі війська переступили західні кордони російської імперії, почалася дика евакуація населення Холмщини, Підляшшя, Волині і Поділля. Люди йшли під конвоєм російської жандармерії і гинули дорогою. Траплялися вантажні вагони, набиті самими дітьми, що по дорозі вмирали з голоду і жаги, або божеволіли з переляку.

Коли делегація льояльних українських громадян Росії з'явилася до міністра закордонних справ Созонова з скаргою на безприкладне нищення українства, почули від міністра таку відповідь: «Чого ж ви хочете? Саме тепер прийшов найдогідніший момент, щоб раз на все покінчити з вашим українством».[9]

Вже цих матеріялів, зібраних на підставі офіційних тверджень російської та української історій, вистачає щоби зробити висновок, що система арештів, заслань, примусової праці — система російських концтаборів — не є жадним винаходом чи нововідкриттям сучасної комуністичної влади в СССР. Коріння її, як бачимо, тягнеться з дуже старих часів існування російської нації і перейшла як спадщина до рук червоної влади сьогоднішнього СССР.

Початки московсько-совєтських концтаборів

Всеросійську Надзвичайну Комісію по боротьбі з т. зв. шпигунством, контрреволюцією, саботажами, спекуляцією, шкідництвом та бандитизмом створено при Раді Наркомів Росії 20 грудня 1917 року. До головних функцій Комісії (ВЧК) належали контрреволюція та боротьба з кожним ворогом совєтської влади в РСФСР. Згодом ЧеКа самовільно поширила свої права і перетворилася своєрідною державою в державі. Її судові і позасудові функції не підлягали ніякій контролі.

6-го лютого 1922 р. ЧеКа перетворене в Об'єднане Державне Політичне Управління (ОҐПУ) з судовою колегією, а при обласних ҐПУ — судові трійки. Окремим декретом зобов'язано, щоб ҐПУ оформлювало розстріли шляхом провізоричного розгляду справи в судовій колегії. Так само, як і ЧеКа, ҐПУ розглядало всі справи заочно, без звинуваченого, свідків, прокурора і захисника. Кримінальні злочини, згідно урядового декрету, передавалися до кримінальних судів, шпигунські ж та контрреволюційні належали тільки до функцій ҐПУ.

Під час захоплення в Росії влади комуністичними заправилами в 1917 році постало питання, що робити з заарештованими та засудженими. Одна частина членів РКП(б) стояла за тим, щоб усіх арештованих масово знищити, друга — засилати до концтаборів, як дармову робочу силу, використовувати там на невільничій праці, а режим в концтаборах створити такий, щоб засуджені протягом терміну свого ув'язнення поступово вимирали. Таке використання засуджених було визнане за доцільне і в квітні 1919 року було ухвалено декрет «Про табори примусової праці в РСФСР».

Декрет підписав М. Калінін, голова ВЦВК.[10] Таким чином декрет відбудовував концтаборову систему в червоній російській державі та запровадив примусову працю. Закон зобов'язував кожний Губерніяльний комітет створити концтабори, а практичну організацію їх та нагляд над ними покладався на Губчека. За наказом Народнього Комісара Внутрішніх Справ, також були організовані концтабори і по окремих повітах.

Але цей декрет не відповідав усім вимогам організації концтаборів, тому в травні 1919 року схвалено новий декрет, який докладно передбачав: організацію концтаборів, управління ними, охорону, медичну та санітарну службу, права арештантів («заключонних», яких скорочено називали «з/к»),