Читати книгу - "Крізь час. Темна вежа II"

прання. То тут, то там у крупнозернистому піску стирчали великі валуни, вкриті ґуано. Застарілі шари мали жовтавий відтінок старих зубів, свіжіші плями були білими.

Лінія припливу була позначена бурими водоростями, що вже почали висихати. Поблизу лінії стрілець побачив шматки свого правого чобота й бурдюки. І подумав, що великі хвилі могли легко змити бурдюки в море. Те, що цього не сталося, можна було приписати лише диву. Сильно накульгуючи, стрілець повільно підійшов до того місця, де вони лежали. Підняв один і потрусив, тримаючи за горлечко. Інший був порожній. У цьому ж іще лишалося трохи води. Мало хто зміг би зрозуміти, в чому між ними різниця, але стрілець знав кожен із бурдюків не гірше, ніж мати знає своїх дітей-близнюків, котрих вона завжди розрізняє. Він подорожував з ними довго-предовго. Всередині хлюпотіла вода. Це було добре. Дар. Адже істота, що напала на нього, або її родичі могли розірвати цей чи інший бурдюк одним неуважним укусом чи розрізати клешнею, але цього не сталося, та й приплив їх не зачепив. Від самої істоти не лишилося й сліду, хоча двоє з її побратимів закінчили своє життя далеко за лінією припливу. Можливо, її труп розтягли інші хижаки, можливо, що родичі влаштували їй похорон у морі, як слони (з дитячих казок він знав, що ці гігантські створіння ховають своїх небіжчиків).

Він підняв бурдюк лівим ліктем, напився і відчув, як мало-помалу до нього повертаються сили. Щоправда, правий чобіт перетворився на дрантя… та раптом у душі стрільця зажевріла іскорка надії. Сама підошва залишилася цілою – подряпаною, але цілою, – і, можливо, вдасться обрізати другий чобіт до пари, зробити щось таке, аби воно бодай трохи протрималося…

Йому стало млосно. Він щосили змагався з запамороченням, але коліна підігнулися, й довелося сісти, по-дурному прикусивши язика.

«Ти не зомлієш, – рішуче наказав він собі. – Тільки не тут, ввечері сюди може повернутися котрась із цих потвор і довершити почате».

Тож він звівся на ноги й обв’язав порожній бурдюк довкола пояса. Але, пройшовши усього двадцять ярдів у напрямку того місця, де залишилися його револьвери і кошіль, знову впав напівпритомний. Якусь мить він просто лежав, притиснувшись щокою до піску, й відчував, що край мушлі врізається йому в щелепу так сильно, аж може піти кров. Спромігшись ковтнути води з бурдюка, стрілець навкарачки поповз до того місця, де прокинувся. На висоті двадцяти ярдів від початку схилу росло дерево Ісуса – хоч би яким чахлим воно здавалося, але якусь тінь все-таки відкидало.

Двадцять ярдів розтяглися для Роланда на двадцять миль.

Проте він вперто підштовхував залишки своїх пожитків до того жалюгідного острівця затінку. А там ліг і поклав голову в траву, поволі провалюючись у стан, що нагадував сон, безпам’ятство чи смерть. Він дивився на небо і намагався визначити час. Ще не полудень, але, судячи з розміру острівця тіні, в якому він спочивав, зеніт був уже не за горами. Зібравши волю в кулак, щоби протриматися ще трохи, стрілець повернув праву руку й підніс її до очей, шукаючи червоних ліній, промовистих ознак зараження крові, отрути, що невпинно просочувалася всередину організму.

Долоня стала блідо-червоною. Недобрий знак.

«Тепер дрочитиму лівою, – подумав він. – Хоч якась втіха».

А потім провалився в пітьму і проспав шістнадцять годин. Весь цей час у вухах стояв невпинний глухий рокіт хвиль Західного моря.

3

Коли стрілець знову прокинувся, море було темним, але небо на сході вже почало світлішати. Наближався ранок. Роланд сів, і на нього тут же накотила хвиля млості.

Він схилив голову й чекав.

Коли нудота минулася, він подивився на руку. Так, зараження було очевидним – червоний набряк поширювався долонею до самого зап’ястя. Вище зап’ястя шкіра поки що була чистою, але він бачив ледь помітні початки інших червоний ліній, що з часом дійдуть до самого серця і спричинять смерть. Його сильно лихоманило.

«Мені потрібні ліки, – подумав стрілець. – Але тут немає ніяких ліків».

Невже він зайшов так далеко лише для того, щоб померти? Цього просто не може бути. І якщо йому судилося сконати всупереч усій його сміливості, він помре на шляху до Вежі.

«Який же ти надзвичайний, стрільцю! – хихотів у його уяві чоловік у чорному. – Який упертий! Такий романтичний у своїй тупій одержимості!»

– Пішов ти, – прохрипів стрілець і ковтнув води. Її залишалося не так уже й багато. Перед ним простиралося ціле море, от тільки сенсу в цьому не було. Вода, всюди вода, але ні краплі вологи, придатної для пиття. Та нічого.

Він застебнув і зав’язав патронні стрічки. Це заняття забрало стільки часу, що закінчив стрілець тільки тоді, коли вже почав розгоратися день, прийшовши на зміну першим боязким променям зорі. Впоравшись, Роланд зробив спробу підвестися. Він сумнівався, що вдасться це зробити, аж поки не став на ноги.

Спираючись на дерево Ісуса лівою рукою, він підхопив майже порожній бурдюк правою і перекинув через плече. Потім кошіль. Випроставшись, він знову відчув, як його затоплює хвиля млості, і схилив голову в покірному очікуванні.

Нудота минула.

Бредучи непевною ходою горе-п’яниці, готового будь-якої миті впасти на землю, стрілець спустився на узбережжя. Деякий час він стояв, споглядаючи океан, темний, як шовковичне вино, а потім дістав з кошеля останню порцію в’яленого м’яса. З’їв половину, помітивши, що цього разу рот і шлунок прийняли їжу трохи охочіше. Повернувся і зжував другу половину, спостерігаючи, як над горами, де загинув Джейк, сходить сонце. Спочатку воно наче зачепилося за грізні безлісі зубці гірського хребта, а потім почало підніматися вище.

Роланд підставив обличчя сонячному промінню, заплющив очі, посміхнувся. І доїв решту солонини.

«Чудово, – подумав він. – Тепер я людина без їжі. У мене на два пальці на руці й один на нозі менше, ніж було при народженні. Я стрілець із набоями, що можуть дати осічку. Я слабну від укусу потвори, а ліків не маю. Води в мене лишилося на один день, та й то як пощастить. І якщо я вичавлю з себе всі сили, на які здатен, то пройду з десяток миль. Коротше кажучи, становище моє критичне, як не крути».

У якому напрямку йому йти? Прийшов він зі сходу. На захід іти не можна, якщо тільки у нього немає здібностей святого чи спасителя. Залишається північ і південь.

Північ.

Так сказав йому внутрішній голос. І його інтонація зовсім не була питальною.

Північ.

І стрілець рушив на північ.

4

Він ішов три години. Двічі падав, і після другого падіння подумав, що вже не підніметься. А потім