Читати книжки он-лайн » Сучасна проза 📚📝🏙️ » Слово свого роду, Євгенія Анатоліївна Кононенко

Читати книгу - "Слово свого роду, Євгенія Анатоліївна Кононенко"

171
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 6 7 8 ... 32
Перейти на сторінку:
себто мою матір, віддали до української школи. Мати не любила розповідати про нього, але, бувало, проговорювалась. Наприклад, що на річницю жовтневої революції до них в гості приходив український буржуазний націоналіст Борис Якубський з дружиною. Вони були добрими друзями родини, до їхнього приходу готували смачні страви. Під час застілля спілкувалися російською.

Дід був того року народження, коли на війну вже не брали. Тож у сорок першому лишився в Києві разом з «дєтьмі, женщінамі і старіками». Мені відомі моторошні подробиці його смерті. В сорок третьому окупаційна влада виселяла місцевих з Києва. А він нікуди пересуватися не міг, бо вже лежав на смертнім одрі. Було страшно йти і лишати його, живого, в самоті. Вже б краще... Коли мати й бабуся зайшли до комірки, де він лежав, одна з них спитала:

— Може, вже?

— Ще ні, — відповів він, — але вже скоро.

Якщо повернутися до мовного питання, немає сумніву, всі ті слова були вимовлені російською.

Про діда з боку батька мені відомо, що він, уродженець полтавського села, до двадцяти років не знав російської взагалі. А незадовго до свого зникнення в кривавій каламуті 37-го року сказав своєму сину, себто моєму батькові:

— Катастрофічно забуваю українську!

Я неодноразово промовляла ці слова свого діда, коли мене просили прокоментувати для різних медіа драматизм українського мовного питання. Але мій батько, який повідомив мені цю промовисту деталь, сам ставився до української мови як до великого непорозуміння, ознаки малограмотності та обмеженості мислення.

З боку моєї матері поваги до української мови й культури було дещо більше. Вона віддала мене до української школи, в якій по війні навчалася сама. З усіх своїх вчителів найчастіше згадувала вчителя російської мови й літератури. І під його впливом і сама вирішила стати вчителькою російської. Старший чоловік, але стрункий, високий, розумний, Учитель з великої літери, зірка жіночої школи, в якого за тих умов не закохатися було неможливо. Мати не раз згадувала шкільний спектакль за Некрасовим, де учитель грав генерала, а подруга матері — княгиню Волконську. «Генерал», зрозуміло, давно в землі, «княгиня» тривалий час була вчителькою української в київській школі, нині доживає віку в Чикаго. А моя мати, хоча й закінчила російську філологію, так сталося, що все життя викладала латину в медучилищі. Але Росію любила до останнього подиху, який спустила вже на дев’ятнадцятому році незалежності України. Одним з останніх свідчень тої любові стала химерна гордість старої жінки: її роки життя (1928—2010) будуть зовсім як у графа Льва Толстого, тільки рівно через сто років.

І «зовсім як у графа Льва Толстого» певний сентимент до України в моєї матері був. Іноді, перебуваючи у спокійному стані, що траплялося рідко, вона казала, що розуміє тих, хто любить Шевченка більше, ніж Пушкіна. Але то розуміння! А серце її назавжди з Пушкіним! З Лермонтовим! З Тютчевим! І зрадити їх вона ніколи не зможе! А хоч би твої незалежники мене вішали! — мати знову входила в напружено-істеричний стан, уявляючи, як її вішатимуть «мої незалежники» за любов до Тютчева.

А от Лесю Українку мати палко любила як людину винятково порядну, цнотливу, невульгарну, приймаючи її до почесного сонмища своїх улюблених російських дур — героїнь російської класики. Дуже полюбляла декламувати діалог Лукаша з Долею з ІІІ дії «Лісової пісні», обливаючись сльозами, щоб ні в кого не було сумнівів, що «дивоцвіти» — стоптав мій батько. І героїні російської літератури ХІХ сторіччя були для моєї матері найближчими душевними подругами, які могли підтримати, коли не клеїлося з чоловіком. Вона сама, її недоумкуваті подружки, а також пришелепуваті вчительки української мови та літератури стрибали й стрибають по моїх оповіданнях з указкою: «Так не можна!» Цю тему я давно вже мала закрити. Але дістали до печінок. І тут річ не в російській і не в українській мовах. А в чомусь невербальному.

Я зі своїми батьками завжди розмовляла російською. Мати іноді виявляла бажання поговорити рідною мовою — саме так називали українську в її шкільному табелі за перший клас, вона не раз тицяла мені той табель: дивись! Радянська влада підтримувала Україну! Але я не підтримувала матір. І нині я з чималою частиною людей зі свого оточення спілкуюся російською. Є ситуації, коли для мене важливіший предмет розмови, а не її мова. Якщо мої знайомі в змозі висловити засобами української мови лише побутові смисли, а не політ думки, а мені їхні думки цікаві, то я говоритиму з ними російською.

Буває, російськомовні українсько-налаштовані просять мене: поговори зі мною українською, я хочу підучитися. Я відмовляюся бути репетиторкою для тих, хто плутається в українських фразах, щохвилини гублячи думку. Коли відбувається вивчення будь-якої мови через діалог того, хто знає гірше, з тим, хто знає краще, вмить зникає комунікація. Якщо ж раптом почалася справді цікава комунікація, тоді ніхто не звертає уваги на помилки мовлення. Не раз вела напружені розмови з носіями англійської або французької. Мої помилки відходили на задній план, якщо обмін думками відбувався на доброму надмовному рівні. Хоча, звичайно ж, говорити іноземною мовою без помилок — дуже добре.

Але наразі про українську. І не про українську як іноземну, а про українську в Україні. Мої давні знайомі, які знали мене російськомовною київською дівчинкою, а тепер знають «відомою українською письменницею», бувало, питали мене, чого я пишу українською. Та це однаково, що питати: чого я пишу. Відповідати, що я пишу українською, бо в мені пульсує гаряча кров Олени Теліги, було б виявом остаточної зневаги до моєї матері, яка пафосно звинувачувала саме очільницю СУП в усіх злочинах нацистів на київській землі. Так казала моя мати. А хто матір зневажає...

Кілька попередніх фраз було написано не заради блазенства чи блюзнірства, а заради наочної ілюстрації того, як далеко від істини може завести вживання мовних штампів будь-якої мови. Тож усе знову повернулося в лоно моєї матері. Тої матері, яка віддала мене до української школи, чим мимоволі, сама того не бажаючи, наблизила мене до мого власного бачення України. А не того, яке мені пропонувала вона, яке я мала б прийняти, щоб мене не карав Бог за зневагу матері. Чи ви вважаєте, що ту матір, яка недостатньо любила Україну, «зневажати» — можна? Тут варто було б проконсультуватися з Тарасом Григоровичем. Але як це зробити практично? В школі цьому не вчили. Навіть в українській.

Українські школи в радянській Україні аж ніяк не були осередками українського патріотизму. Ті самі невротичні вчительки, що й в російських школах, які кричали на учнів,

1 ... 6 7 8 ... 32
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Слово свого роду, Євгенія Анатоліївна Кононенко», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Слово свого роду, Євгенія Анатоліївна Кононенко"