Читати книгу - "Розфарбований птах, Єжи Косінскі"

class="p1">Якось змія заховалася глибоко серед моху на своїй приватній території і довго залишалася там без їжі та води, займаючись якимись дивними таємничими справами, про які навіть Марта воліла не говорити. Коли вона нарешті з’явилася знову, її голова блищала, мов змащена олією сливка. Далі на нас чекала неймовірна вистава. Змія застигла, і лише повільне тремтіння охоплювало її скручене кільцями тіло. Потім вона без поспіху вилізла зі своєї шкіри, одразу якось схуднувши та помолодшавши на виду. Вона більше не розмахувала язиком і, схоже, чекала, поки нова шкіра затвердіє. Стара напівпрозора оболонка лежала поруч, і нею вже маршували зухвалі мухи. Марта шанобливо підняла шкіру і заховала її в таємне місце. Вона володіла чудодійними лікувальними властивостями, але бабусенція сказала, що я замалий, щоб це зрозуміти.

Ми з Мартою зачудовано спостерігали за цими метаморфозами. Вона розповіла мені, що душі людей так само покидають тіла і летять до Господніх ніг. Після цієї довгої подорожі Бог бере їх Своїми теплими руками, оживляє Своїм диханням, а потім або перетворює на святих янголів, або кидає в пекло, де їх вічно мучитимуть вогнем.

До хатинки часто навідувалася маленька руда білочка. Пообідавши, вона витанцьовувала на подвір’ї, розмахувала хвостом, тихенько пищала, крутилася, стрибала і лякала курчат та голубів.

Білочка щодня приходила в гості, сиділа в мене на плечі, цілувала вуха, шию та щоки і легенько посмикувала за волосся. Награвшись, вона тікала, повертаючись до лісу полями.

Якось я почув голоси й побіг до сусіднього пагорба. Заховавшись у кущах, я нажахано побачив, що якісь сільські хлопці женуться за моєю білочкою полем. Несамовито тікаючи, вона намагалася дістатися до схованки в лісі. Хлопчаки кидали перед нею каміння, щоб відрізати шлях до дерев. Крихітне створіння втрачало сили, стрибки робилися коротшими й повільнішими. Урешті-решт діти схопили тваринку, але вона хоробро продовжувала борсатися й кусатися. Тоді діти, схилившись над своєю здобиччю, вилили на неї щось із бляшанки. Відчуваючи, що зараз станеться щось жахливе, я розпачливо намагався вигадати, як врятувати свого маленького друга. Але було вже запізно.

Один із хлопчиків дістав із бляшанки, що висіла в нього за плечем, вуглинку і доторкнувся нею до білочки. Потім він кинув тваринку на землю, де вона відразу ж зайнялася полум’ям. Із вереском, від якого в мене перехопило подих, вона підстрибнула вгору, наче намагаючись врятуватися від вогню. Полум’я поглинуло її — тільки пухнастий хвіст звивався ще якусь мить. Маленьке тільце, від якого піднімався дим, покотилося землею і незабаром застигло. Хлопчики продовжували дивитися, регочучи і тицяючи його палкою.

Після смерті мого друга я більше не мав на кого чекати вранці. Я розповів Марті, що сталося, але, схоже, вона не зрозуміла. Пробурмотіла щось собі під ніс, помолилася і таємними чарами замовила господарство від смерті, що, як вона переконувала, причаїлася зовсім близько і намагалась увійти.

Марта захворіла. Вона жалілася на гострий біль під ребрами, там, де б’ється навіки ув’язнене в клітці серце. Розповідала мені, що Бог чи диявол наслали на неї хворобу, щоб зруйнувати чергове життя і покласти край її тимчасовому перебуванню на землі. Я не розумів, чому Марта не може скинути шкіру, як змія, і почати життя спочатку.

Коли я порадив їй це, вона розгнівалася й вилаяла мене богохульним циганським виродком і диявольським поріддям. Сказала, що хвороба напосідається на людину, коли та найменше цього чекає. Вона може їхати з тобою на возі, застрибнути на плече, коли ти нахилишся зірвати ягоду в лісі, чи вилізти з води, коли ти плистимеш річкою у човні. Хвороба заповзає в тіло непоміченою, лукаво з’являється з повітря, води, дотику іншої людини чи тварини або навіть — тут вона підозріло глипнула на мене — з пари чорних очей, посаджених близько до гачкуватого носа. Такі очі (їх ще називали циганськими або відьминими) могли наслати каліцтво, моровицю або смерть. Саме тому вона заборонила мені дивитися у вічі їй та домашнім тваринам. Марта наказала мені негайно тричі сплюнути й перехреститися, якщо я випадково ззирнуся з тваринами чи з нею.

Бабусенція часто гнівалася, коли замішане для хліба тісто скисало. Казала, що це я його зурочив, і карала мене, залишаючи на два дні без хліба. Намагаючись догодити Марті й не дивитися її у вічі, я тинявся хатинкою з заплющеними очима та, наче засліплений несподіваним світлом метелик, натикався на меблі, перевертав відра, витоптував квіткові клумби надворі й наштовхувався на все навколо. Тим часом стара збирала гусячий пух і висипала його на жеврійні вуглинки. Дим же вона розганяла кімнатою, примовляючи заклинання, що мали відігнати нечисту силу.

Кінець кінцем вона повідомляла, що зняла вроки, і мала рацію — другого разу хліб завжди вдавався.

Марта не піддавалася хворобі та болю. Вона без упину хитро змагалася з ними. Коли біль робився особливо нестерпним, брала шматок сирого м’яса, рубала його на маленькі шматочки і клала у глиняний глечик. Потім заливала м’ясо водою, набраною з криниці перед світанком, і закопувала глечик у кутку хатини. Це полегшувало біль на кілька днів, запевняла вона, поки м’ясо не розкладалося. А згодом, коли біль повертався, починала всю ретельну процедуру спочатку.

При мені Марта ніколи нічого не пила і ніколи не усміхалася. Вона вірила, що це дасть мені змогу перерахувати її зуби, а кожен порахований мною зуб забере в неї один рік життя. Направду кажучи, зубів у неї було не так уже й багато, але я розумів, що в її віці кожен рік був дорогоцінний.

Я теж намагався їсти та пити, не показуючи зубів, і, дивлячись на свій відбиток у синювато-чорному зеркалі криниці, вчився усміхатися зі стуленим ротом.

Мені завжди заборонялося підіймати з підлоги загублене нею волосся. Було чудово відомо, що, якщо лихе око глипне хоча б на одну загублену волосину, слід чекати неабияких проблем із горлом.

Увечері Марта зазвичай сиділа біля грубки і куняючи бурмотіла молитви. Я влаштовувався поруч і думав про батьків. Згадував свої іграшки, що тепер, мабуть, належали іншим дітям. Свого великого ведмедя зі скляними очима, літачок, у якого крутилися пропелери, а крізь вікна можна було роздивитися обличчя пасажирів, маленький рухливий танк і пожежну машину з висувною драбиною.

Раптом Мартина хатина робилася теплішою, а спогади чіткішими, майже справжніми. Я бачив маму за фортепіано. Чув слова її пісень. Пригадував, як боявся операції з видалення апендициту, коли мені було чотири, блискучі підлоги шпиталю, кисневу маску, яку лікарі надягнули мені на обличчя, — вона завадила мені дорахувати хоча б до