Читати книгу - "Код Катаріни, Йорн Лієр Хорст"

class="p1">Вістінґ підняв накривку скриньки, зазирнув досередини. Скринька була порожня. Але це могло зовсім нічого не означати. Мартін Гауґен більше не передплачував газет. Для поштаря, можливо, ще надто рано, бо Мартін мешкав доволі далеченько від села, навіть мало хто з рекламонош сюди доходив.

Вище дорогою з лісової стежки вийшов на асфальт якийсь чоловік з собакою, підкликав собаку до себе й узяв його на повідець.

Вістінґ знову сів в авто, довго дивився на табличку, яка забороняла заїзд на приватну територію. Поряд — ланцюг, яким перегороджували дорогу, щоб таки вже точно ніхто не заїхав. Можливо, Мартінові докучали туристи, які шукали місця для своїх автівок й залишали їх на його подвір’ї. Табличку, мабуть, роздобув у себе на роботі. Після зникнення Катаріни він почав працювати у відділі експлуатації та технічного обслуговування Державного департаменту автодоріг. З роками суть роботи змінилася. Спершу до його обов’язків належали розчищування узбіч від чагарників, прибирання снігу, вивіз збитих автомобілями тварин. З часом подібні практичні завдання перейшли до інших субпідрядників, а він піднявся кар’єрною драбиною до керівної посади. Але чи тепер, чи раніше Мартін завжди мав доволі гнучкий графік роботи. Зазвичай він брав 10 жовтня вихідний день, але ж цього року могло й не скластися.

Номер Мартіна Вістінґ мав у своєму телефоні. Він вагався — зателефонувати чи послати смс-ку, але передумав. Не хотів видатися нав’язливим. Ліпше ще раз заїде потім, після роботи.

Тоді, коли зникла Катаріна, мобільні телефони мало хто мав. Не було ще інтернету і соціальних мереж, а, отже, й електронних слідів, які могли би вказати напрямок пошуків, підказати місце її перебування і що з нею трапилося.

Вістінґ знову глянув на будинок на другому боці вулиці. Йому здалося, ніби у вікні майнула постать Стайнара Вассвіка. Свого часу з нього було дуже важко витягнути якісь притомні свідчення. Він з тих людей, які не допускають до себе, на запитання відповідають односкладово й ніколи нічого не розповідають з власної ініціативи. Коли Вістінґ розмовляв з ним, він часто відвертався і дивився кудись убік, відповідав уникливо. У Вістінґа щоразу складалося враження, ніби Стайнар щось недоговорює або приховує.

Стайнар Віссвік підтвердив слова Гауґена. Той, справді, телефонував йому надвечір 10 жовтня і просив піти до будинку — поглянути, чи немає вдома Катаріни. Він так і вчинив. А коли Гауґен знову зателефонував через пів години, повідомив йому, що Катаріни немає, але на столі в кухні лежить якась записка. Згодом та записка фігурувала в справі як «код Катаріни».

Замість телефонувати Мартінові Гауґену, Вістінґ набрав номер Ліне. Її голос звучав трохи стримано.

— Як Амалія?

— Трохи сьогодні неспокійна. Вередує весь день.

— Погано почувається?

— Та начеб ні… Але треба ще поспостерігати.

— Відмила синю пасту?

— Не зовсім…

Вістінґ кахикнув, щоб заповнити раптову незручну тишу.

— Вам щось потрібно? Може, купити якихось харчів у крамниці?

— Та ні, усе є, — запевнила донька.

Вістінґ з’їхав на узбіччя вузької дороги, пропускаючи зустрічну вантажівку. Він знову попросив вибачення за свій недогляд, сказав, що йому дуже прикро, що так сталося, і поклав слухавку.

П’ять хвилин на другу він вже був у поліційній управі. У коридорі зустрів Нільса Гаммера. Він виконував функції Вістінґа, коли того не було на місці.

— Я домовився про зустріч для нас на завтра, — сказав Нільс.

— Що за зустріч?

— Приїжджає один з головного управління, з Кріпоса… Вістінґ насупив брови.

— Хто саме?

— Я його не знаю… Адріан Стіллер.

Вістінґ похитав головою — це ім’я теж нічого йому не говорило.

— Чого він хоче?

— Ідеться про якусь давню справу. Хоче понишпорити в наших архівах. Завтра сам розкаже. Я домовився з ним на дев’яту ранку.

Вістінґ повторив подумки ім’я, зайшов до кабінету й записав його в календарі. Доволі часто бувало, що Кріпос або Екокрім[1] розслідували справи, свідчення у яких чи інші ниті заводили до їхнього поліційного округу.

Неспокій повернувся. Вістінґ підвівся, зайшов до кімнати для нарад, де стояла кавоварка, налив собі кави. На голодний шлунок кава не смакувала, але він поніс горня з собою до кабінету, поставив збоку на столі й набрав телефонний номер Мартіна Гауґена. Легше зателефонувати з кабінету, ніж стоячи перед порожнім будинком, подумав він, слухаючи гудки в слухавці. Він просто запитає тепер, чи пасує Мартінові, щоб він зайшов у гості.

Після десяти гудків телефон перемкнувся на автовідповідач. Вістінґ відразу поклав слухавку, не залишаючи повідомлення.

Він вийняв папери, які стосувалися аналізу наслідків нової поліційної реформи. Об’єднання, а отже, менша кількість поліційних округів, мало б мати наслідком підвищення ефективності роботи поліції, поліпшення компетентності у виконанні ключових завдань по всій країні. Для Вістінґа це означало, що округ, у якому він працює, об’єднається з Телемарком — на заході й Бюскерюдом — на півночі. Він усвідомлював переваги великого спільного слідчого центру, та все ж відчував виразну нехіть до змін. Йому залишалося ще кілька років до пенсії, і він охочіше присвятив би їх розкриттю злочинів, аніж перелаштовуватися задля майбутнього, у якому вже не буде місця для нього.

Вістінґ намагався перемкнути свої плани й візії на практичний рівень, вималювати собі картину, яке значення матимуть зміни для поліційної щоденної рутини. Інколи його роздуми уривав телефонний дзвінок. Запитували переважно про стан поточних справ, а він не міг ані вичерпно відповісти на запитання, ані переадресувати іншій компетентній особі. Відділ, яким він керував, був невеликий, саме оптимальний за величиною, щоб контролювати найнеобхідніші його функції.

Десь перед четвертою знову пустився дощ. Злива сікла віконні шибки. Вістінґ ще посидів з пів години, а тоді вимкнув комп’ютера і вийшов з кабінету.

Дорогою до Кляйвера йому довелося висіти на хвості в шкільного автобуса. То був єдиний вид колективного транспорту в тій місцевості. Він ходив двічі вранці й двічі у вечірні години, зупинявся там, де мешкали школярі, або на вимогу перехожих на дорозі. Двадцять чотири роки тому, 10 жовтня, автобусом увесь день кермував той самий водій. Він точно пам’ятав, що того дня Катаріни Гауґен серед його пасажирів не було.

Автобус перед автом Вістінґа з’їхав на узбіччя і зупинився. Вузька дорога не дозволяла проїхати повз нього. Вістінґ чекав, доки автобус чмихне чорним димом і рушить далі.

Двоє хлопчаків з наплічниками перейшли перед ним дорогу, і тоді він теж рушив.

Катаріна Гауґен водила сріблястий «ґольф» і «кавасакі Z650», віддавала перевагу все ж мотоциклові. Але того дня авто й мотоцикл стояли в гаражі. Що більше пошукова команда розширювала радіус навколо будинку, то ясніше ставало, що