Читати книгу - "Час настав, Костянтин Матвієнко"

чим насправ­ді загрожує апостолам зустріч з римськими легіонера­ми. Він поспіхом створив браму і, схопивши Андрія за руку, втягнув до печери Куба.

— А ти не слабак! — здивовано вимовив мандрів­ник. — Ходи до мене в учні. На випробувальний тер­мін — охоронцем, згодом єпископом десь у Фракії зроблю, а там, дивись, і до сонму приєднають.

— Ні, дякую дуже, але у єпископи, а тим паче до сонму я зовсім не поспішаю, — усміхнувся студент.

— То де ж ми тепер? — Схоже, Андрія не засмутила Аскольдова відмова від перспективи опинитися у гід­ному товаристві перших на Землі послідовників Його.

Часу було вдосталь, тож Аск розповів Апостолові ще й про дію Куба, про підземелля з мармуровою скринею, куди веде блакитна брама, яку той ство­рює, але Апостол категорично відмовився туди пе­реступити.

— Цей вівтар, — сказав Андрій, вказавши на Куб, — вважається легендою. Мало хто вірить, що він існує насправді. Його нібито могутні атланти витесали із брили нетанучого небесного льоду, що скинув на землю Бог Предвічний, ще до створення Адама. Надрідкісні уламки цього мінералу, розкидані по світу, є сильни­ми амулетами багатьох жерців і чарівників. Ти пізніше, але без мене, перевір, куди ще можна потрапити, тор­каючись інших сторін Куба. Мені ж бо не слід опиняти­ся в інших світах. Ну, то розказуй про ваш час!..

Аскольд у загальних рисах ознайомив Апостола з сучасними уявленнями про історію перших століть після народження Його, а також розповів про те, що собою зараз являє світ і місто, якому майже дві тисячі років тому віщувалась Андрієм така славетна доля, про те, як нині служать Богові Предвічному наступни­ки святих апостолів. Першим покликаного чомусь особливо зацікавив зв’язок чотириколісної критої колісниці, яку називають підозрілим, як на його чутливе вухо, прізвиськом «шестисотий», і важкою та відпові­дальною місією єпископа.

— Невже справді у ваш марнотний час преосвящен­ні владики духовні навіть по Третьому Уділу Пресвятої Володарки[7] нашої з вітерцем ганяють на колісницях, немов свого часу римські зверхники у Палестині? — дуже здивувався він. — Втім, можливо саме про такий занепад церкви і попереджає сам святий Іоан у богос­ловських своїх відвертостях[8].

Нарешті набалакавшись, почали лаштуватися до сну. Аск установив будильник у телефоні на восьму, і вони, притулившись до на диво нехолодної стіни, швидко поснули.

Вранці гігієнічні та інші потреби було задоволено (як сказав би професор) шляхом переміщення на сонячний берег річки. Аскольд збагнув, що його власний, як він вважав, пляж цілком можна використовувати як нудистський, себто дикий. Апостол обмежився лише тим, що умився, а тоді загово­рив до хлопця:

— Мені час рушати далі, вгору течією Борисфену. Десь тут на горі маю воздвигнути хреста і провісти­ти про створення богоспасенного града Києва. І ще: про наше знайомство без мого дозволу там у себе нікому не розповідай. Диво, що трапилося з нами, може станови­ти небезпеку, особливо у твоєму світі, — додав Андрій.

— Але ж і тут для вас небезпечно, вчора он мало не спірвали римські солдати, та й на самоті складно подо­рожувати.

— Не хвилюйся. Я не один: зі мною йдуть учні з коло­ній на березі Понту Евксинського[9] та новонавернені з місцевого племені венедів. А ще з Херсонеса Борисфеном іде галера, навантажена сіллю, вином, зерном, сушеною рибою, в’яленим м’ясом та іншим потрібним у подорожі причандаллям. Якщо вона без пригод подо­лає пороги, то десь днів за три має бути тут. Ми намага­ємося рухатися берегом непомітно для римлян, аби ті не посилали по наших слідах численнішого загону. Гадаю, що наразі учні з любов’ю до ближнього свого вже переконали римлян залишити нас у спокої.

Аскольд, згадавши вчорашній брязкіт мечів під час їхнього стрімкого відступу у печеру Куба, збагнув, нас­кільки переконливою могла бути аргументація, запро­понована Апостоловими учнями набридливим римлянам.

Заверещав мобільний. Андрій майже не здивувався, коли Аск почав розмовляти з цією річчю, притуливши її до вуха.

Дзвонила Христина. Вона повідомила, що сьогодні во­ни з професором приїдуть на роботу трохи раніше, десь уже за півгодини будуть на місці, тож він теж нехай не ба­риться. І ще! Немає чого втягувати викладача у створен­ня його алібі для матусі. Мовляв, якщо хоче заночувати у котроїсь дівчини, то нехай так чесно й скаже. А то «термінове доручення професора у Переяславі». Його мама вчора дзвонила, і Христя, аби не підставляти цього моло­дого... мусила сказати, що було-таки завдання Аскольдові аж у Переяславському етнографічному музеї.

Аск відповів, що він уже в Лаврі й чекатиме на них. Потім, вимкнувши телефон, вийняв з нього симкартку, натомість уклавши запасну, що її про всяк випадок носив під кришкою, і віддав його Апостолові.

— Коли почуєте, як ця річ голосно пищить, натисніть цього зеленого прищика і прикладіть до вуха. Можете сказати «Алло!», а можете нічого не говорити — все од­но почуєте мій голос. Лишень у воду його не вмочіть!

— А це не від лукавого? — спитав Андрій для само­заспокоєння.

— Ні, це від «Сіменса». Був такий меткий чоловік. Винахідник. Це яку греків колись Архімед, який також винаходив усілякі механізми. Бувайте, я зателефоную.

Потиснувши міцну правицю, Аск хутко повернувся до печери Куба, а тоді через вузький похилий лаз — до ніші, де знаходилася домовина.

***

Щойно він замаскував лаз, сховав Книгу до рюкзака, вийшов до розкопу і натягнув робочий халат, як нагоди­лися професор Довжик із Христиною. Аскольд одразу показав їм місце, де вивалилася стіна. Довелося лише сказати, що зсув відбувся за його відсутності й він сам побачив його кілька хвилин тому. Професор заходився уважно оглядати підземелля, втім, не наважуючись за­йти до нього. Він увімкнув ліхтарика, побачив притру­шену зсувом велику труну і аж скам’янів від захвату.

— Я завжди казав, що є у Лаврі ще не вивчені похо­вання! — Було помітно, що поважний вчений докла­дає неабияких зусиль, щоб не втратити академічної незворушності від хвилювання та радості.

— Вітаю вас, пане професоре! — Христина говорила з помітним збентеженням.

Аск хотів було й собі вимовити щось належно вро­чисте, але відчув, що засміється на першому ж слові, — знали б вони, які тут насправді криються дива, — то­му просто мовчки спостерігав за колегами. Професор, дещо отямившись, почав роздавати вказівки:

— Друзі, лишімо цю знахідку таємницею, до часу. Принаймні доти, поки я не проконсультуюся де з ким з колег. Самі знаєте: якщо довідаються ченці, ми вже тут нічого не дослідимо. Нам знадобляться газоаналі­затори та інші