Читати книгу - "2061: Третя одіссея, Артур Чарльз Кларк"

повністю вкритий океаном, у середньому кілометрів на п’ятдесят завглибшки.

А що Європа так далеко від Сонця, то температура на її поверхні надзвичайно низька: близько ста п’ятдесяти градусів нижче від нуля. Тому хтось міг би навіть припустити, що її єдиний океан — це суцільна брила льоду.

Утім, як не дивно, це не так, бо всередині самої Європи діють припливні сили, які постійно виробляють значне тепло, — це ті самі сили, які періодично збуджують і велетенські вулкани на сусідній Іо[16].

Тож і виходить, що лід постійно тане, ламається та знову замерзає, утворюючи тріщини й розводдя, як це відбувається із шаром плавучої криги в наших власних полярних регіонах. І ось саме зараз я дивлюся на це складне, ажурне плетиво тріщин. Більшість із них темні й дуже давні на вигляд — можливо, їм мільйони років. Але деякі з них майже бездоганно білі. Це зовсім нові тріщини, які з’явилися недавно, і льодова кірка на них завтовшки лише кілька сантиметрів.

“Цянь” приземлився просто обік одної такої білої борозни — півтори тисячі кілометрів завдовжки, — яку охрестили Великим Каналом. Очевидно, китайці мають намір заповнити водою свої паливні баки, після чого полетять далі досліджувати супутники Юпітера, а потім повернуться на Землю. Це може бути непростим завданням, але вони, напевне, дуже ретельно заздалегідь вивчили місце посадки, тож мусять знати, що роблять.

Тепер зрозуміло, чому вони пішли на такий ризик і чому заявляють свої права на Європу. Як місце дозаправляння вона може стати ключем до всієї Сонячної системи…»

«Та не так сталося, як гадалося», — подумав сер Лоренс, відкинувшись назад і напівлежачи у своєму розкішному кріслі дивлячись на вкритий борознами та плямами диск, який цілковито заповнив собою штучне небо планетарію. Із причин, що досі залишалися таємницею, океани Європи все ще були для людства недоступні. І не тільки недоступні, а й невидимі: Юпітер став тепер сонцем, обидва його внутрішні супутники вкутували хмари зі щільної пари, що утворилася від нагрівання їхніх поверхонь та надр теплом нової зірки. Лоренс бачив Європу на небі планетарію такою, якою та була 2010 року, — зовсім не такою, якою вона була насправді тепер.

Хай тоді, у 2010-му, коли був іще хлопцем, щоправда, не таким уже й маленьким, він усе одно й досі пам’ятав гордість, яку відчув тієї миті, коли дізнався, що його земляки, хоч як сильно й засуджував їхні політичні переконання, збираються першими висадитися на незайману планету.

Звісно, жодної камери, яка записувала б ту посадку, у той час там не було, але реконструкцію виконано на «відмінно». Лоренсові дуже реальними здалися ті кадри, де приречений на недобру долю космічний корабель спускається в повній тиші з чорного, як смола, неба на суцільно обледенілу Європу та завмирає біля брудно-білої смуги не так давно замерзлої води, яку астрономи найменували Великим Каналом.

Що сталося далі, знав кожен. І, ймовірно, це було мудре рішення: не намагатися відтворити подальші події візуально. Натомість кадри з Європою повільно згасли, а замість них з’явився портрет, знайомий кожному китайцеві, як кожному росіянинові був знайомий портрет Юрія Гагаріна.

На цій, першій, світлині зображено Руперта Чанґа в день його випуску 1989 року: з неї дивився дуже серйозний молодий науковець, який нічим тоді не відрізнявся від мільйонів інших, таких самих, і зовсім навіть не підозрював про те, що визначила йому історія вже за два десятки років.

На тлі приглушеної музики коментатор коротко виклав основні етапи кар’єри доктора Чанґа, аж до його призначення на посаду науковця на борту «Цяня». На світлинах, дібраних у хронологічному порядку, обличчя доктора Чанґа поступово ставало дедалі старшим — і так аж до останньої фотографії, зробленої безпосередньо перед місією.

Сера Лоренса заспокоювало те, що в планетарії панувала темрява: і його друзі, і його вороги були б вельми здивовані, побачивши, як його очі наповнювалися вологою, коли він слухав повідомлення, з яким доктор Чанґ звертався до екіпажу «Леонова», що орієнтовно пролітав у ті хвилини десь поблизу, не знаючи, чи буде воно отримане:

«…знаю, що ви на борту “Леонова”… схоже, часу в мене обмаль… направляю антену свого скафандра, де, як я думаю…»

Сигнал зник на кілька нестерпно болісних секунд, потім відновився і став набагато чіткішим, хоча гучність залишилася практично та сама:

«…передайте цю інформацію на Землю. “Цянь” знищений три години тому. Вижив лише я. Використовую радіопередавач свого скафандра. Не маю уявлення, чи дійде до вас його сигнал, але це мій єдиний шанс. Прошу вислухати дуже уважно. НА ЄВРОПІ Є ЖИТТЯ. Повторюю: НА ЄВРОПІ Є ЖИТТЯ…»

Далі сигнал знов ослабнув:

«…невдовзі після півночі за місцевим часом. Ми продовжували помпувати воду, і наші баки були вже майже наполовину повні. Доктор Лі та я вийшли назовні, щоб перевірити цілісність труб. “Цянь” стоїть… стояв… приблизно метрів за тридцять від краю Великого Каналу. Труби ведуть навпростець від корабля та вниз крізь лід. Дуже тонкий — ходити по ньому небезпечно. Піднімання теплих глибинних вод на поверхню…»

Знову тривале мовчання, а потім продовжилося:

«…без проблем — на корабель навішано освітлювального приладдя аж на п’ять кіловатів. Як на різдвяну ялинку — дуже красиву, потужне світло від якої легко просвічувало лід. Було так яскраво, так колоритно… Лі першим помітив крізь лід, як із глибини на поверхню стала підніматися якась величезна темна маса. Спочатку ми подумали, що то був риб’ячий косяк — занадто велике було воно, як на окремий живий організм, — а потім той нібито “косяк” почав проламувати собі крізь лід шлях назовні, до нас.

…було схоже на величезні пасма мокрих водоростей, які повзли по засніженому льоду. Лі побіг назад на корабель, щоб узяти камеру, я залишився спостерігати та повідомляти про все через радіо. Та штука рухалася так повільно, що я без зусиль міг її обігнати. У ті хвилини збудження опанувало мене набагато сильніше за відчуття тривоги. Мені здавалося, що я знаю, що то таке: я бачив фотографії так званих “лісів водоростей” біля берегів Каліфорнії, але виявилося, що я геть-чисто помилявся…

Я сказав би, що та “водорість” сама себе загнала в халепу. Вона не могла вижити при температурі на півтори сотні градусів нижчій за температуру звичного їй середовища. Продовжуючи рухатися далі вперед, вона замерзала дедалі сильніше — від неї постійно відламувалися заледенілі шматочки, схожі на скло, але вона вперто просувалась у бік нашого космічного корабля, наче чорна хвиля припливу, біг якої кожної наступної миті ставав чимраз повільнішим.

Я все ще був такий здивований