Читати книгу - "Щоб не загубитися у місті, Патрік Модіано"

щоб бути зрозумілим. Здається, там десь була дата: 1951 рік, та йому вже забракло снаги, аби знову вдивлятися в тісно зліплені слова, які викликали відчуття задухи.

1951 рік. Відтоді збігло майже півстоліття, і свідків злочину і навіть убивці вже не існувало. Жіль Оттоліні з’явився запізно. Ця нишпорка нічого не знайде. Дараган пошкодував про таке грубе визначення. Ще кілька аркушів. Він досі був у полоні роздратування й остраху, відтоді, як відкрив це «досьє».

Він задивився на граб, що його листя тихо ворушилося, ніби дерево дихало вві сні. Так, це дерево було йому як друг, і йому пригадалася назва збірки поезій, написаних восьмирічною дівчинкою, —  «Мій друг дерево». Він заздрив тій дівчинці, бо був такого ж віку і теж тієї пори укладав якісь вірші. Коли це було? В один з років дитинства, так само далекий, як і цей 1951 рік, коли вбили Колетту Лоран.

І знову дрібні літери, нагромаджені без інтервалу, мерехтіли перед очима. Він водив пальцем рядками, аби не збитися. Нарешті ім’я Ґі Торстель. Воно згадувалося поряд із трьома прізвищами, серед яких він із подивом побачив прізвище своєї матері. Два інші прізвища —  Боб Буньян і Жак Перрен де Лара. У нього лишився про них досить невиразний спогад, який стосувався того ж часу, коли з’явилася книжка віршів його ровесниці —  «Мій друг дерево». Перший —  Буньян, спортивної статури, завжди у бежевому. Брюнет, принаймні за спогадом, тоді як інший —  з великою головою, наче у римської статуї, він стоїть в елегантній позі, спираючись ліктем на камін, і щось розповідає. Дитячі спогади —  це найчастіше дрібні деталі, які спливають з небуття. Невже ці імена привернули увагу Оттоліні й він провів аналогію з ним, Дараганом? Але ні, навряд. По-перше, у його матері було інше прізвище, не таке, як у нього. Двоє інших —  Буньян і Перрен де Лара —  загубилися в мороку минулого, а Оттоліні замолодий, і вони нічого не можуть йому нагадати.

Що далі він читав, то більше йому здавалося, ніби це «досьє» —  не більше ніж чернетки, відходи, де перемішано фрагменти двох слідств, які хтось вів у різні періоди, бо тепер уже згадувався 1952 рік. Між відомостями 1951 року про вбивство Колетти Лоран і 1952 року, які були на двох останніх аркушах, він, здається, вгледів ледь помітну нитку Аріадни: «Колетта Лоран» бувала в «будинку у Сен-Ле-ла-Форе», де мешкала якась «Анні Астранд». За будинком, схоже, стежила поліція, але чому? Серед згаданих прізвищ —  Торстель, його матір, Буньян, Перрен де Лара. Було ще два імені, відомі йому, —  Роже Венсан і «згадана Анні Астранд», яка мешкала в будинку в Сен-Ле-ла-Форе.

Він хотів би дати лад цим нотаткам, але це здавалося понад його сили. І потім, у такий пізній час ночі могли виникати дивні думки: метою Жіля Оттоліні, який збирав усі ці відомості до «досьє», був не давній випадок із газетної хроніки, а він сам —  Жан Дараган. Звичайно, Жіль Оттоліні не мав потрібного кута атаки, він ішов навпомацки, збивався на манівці, не здатний побачити суть. Відчувалося, як той кружляє навколо нього у пошуках шпарини. Може, він назбирав оці роз’єднані фрагменти в надії, що Дараган відгукнеться на один із них, наче поліцейський, який починає допит із цілковито сторонньої теми, аби приспати пильність підозрюваного. І саме коли той повірить, ніби загроза минула, несподівано пролунає фатальне запитання.

Погляд знову зупинився на кроні граба за вікном, і йому стало соромно за такі думки. Він втрачав холоднокровність. Кілька прочитаних сторінок були лише неоковирною чернеткою, нагромадженням подробиць без усвідомлення головного. Єдине прізвище бентежило й притягувало, мов магніт: Анні Астранд. Але воно було ледь помітним у цьому накопиченні слів, надрукованих без інтервалу. Анні Астранд. Далекий голос, почутий пізно вночі по радіо, і вам здається, ніби він звертається до вас із якимось посланням. Хтось йому казав, що люди швидко забувають голоси тих, хто колись їм був дорогим. Однак, аби він почув сьогодні голос Анні Астранд, у себе за спиною, на вулиці, то неодмінно впізнав би його.

Коли вони знову говоритимуть з Оттоліні, він жодним чином не приверне уваги до цього імені —  Анні Астранд, —  але в нього не було певності, чи вони ще побачаться. У крайньому разі, він напише короткого листа зі скупими відомостями про Ґі Торстеля. Він мав книгарню у галереї Божоле, на межі парку Пале-Руаяль. Так, вони зустрічалися лише одного разу, близько п’ятдесяти років тому, осіннього недільного дня, на іподромі Трамбле. Він, можливо, буде настільки люб’язним, що повідомить кілька додаткових подробиць про двох інших —  Буньяна і Перрена де Лара. Знайомі його матері, як і Ґі Торстель. Того року, коли він читав вірші з книжки «Мій друг дерево», заздрячи дівчинці-ровесниці, яка була автором, Буньян, Перрен де Лара й, можливо, Ґі Торстель носили в кишені іншу книжку, мов молитовник, дуже для них важливу. Він пам’ятав назву —  «Фабриціо Лупо»[6], —  два слова, які лишаться таємничими до кінця життя, завдяки звучанню. Пізніше він розшукував цю книжку, але йому так і не пощастило її знайти, і він так і не прочитав «Фабриціо Лупо». І не треба повертатися до цих дрібних спогадів. Найімовірніша перспектива —  просто спекатися того Жіля Оттоліні. Телефонні дзвінки лишаться без відповіді. І листи, навіть рекомендовані. Найгірше, коли Оттоліні стоятиме перед будинком і, не знаючи коду, чекатиме, доки хтось заходитиме до під’їзду, щоб проскочити слідом. Він дзвонитиме у двері. Треба буде відімкнути дзвінок. Кожного разу, виходячи з дому, він стикатиметься з Оттоліні, який ітиме слідом. І в нього не буде іншої ради, як сховатися в найближчому комісаріаті поліції. Але там його пояснення ніхто не сприйме всерйоз.

Була вже майже перша ночі, і йому подумалося, що в такий час, у тиші й самотині, у голову лізуть всілякі дурниці. Він поволі заспокоївся й навіть мало не розсміявся, уявивши собі обличчя Оттоліні, таке вузьке, що коли дивишся на нього у фас, тобі здається, ніби це профіль.

На столі безладно лежали машинописні аркуші. Він узяв олівця, де з одного боку був червоний грифель, а з іншого синій, яким користувався, коли правив рукописи. Він по черзі поперекреслював синіми рисками всі сторінки й обвів червоним ім’я АННІ АСТРАНД.

~

Перед другою ночі озвався телефон. Він заснув був на канапі.

—  Алло... Пане Дараган? Це Шанталь Гріппе...

Він на мить завагався. Щойно уві