Читати книгу - "Як читати класиків, Ростислав Семків"

хлопчики, — зосереджені та серйозні. Всі вони читають. Інший варіант: книжки лежать перед ними, а вони захоплені розмовою, вочевидь, про прочитане. Райське місце. Де б нам таке знайти?

Зрозуміло ж, я ставився до подібних постерів дещо скептично: це реклама добробуту, таке собі there is no way, like

American way! Гарне, наївне, бажане. Утім, мій скепсис тривав лише до певного моменту, а точніше — до 1996 року, коли я опинився у гостях в однієї родини у Штутгарті. Він працював інженером й був фахівцем із транспортних комунікацій, вона організувала приватний дитячий садок, просто там, у себе в домі: шість діток від 1,5 до 5 років — двоє її, то чому б не взяти собі ще четверо? Крім того, в сім’ї також була доч-ка-підліток років 14. Прекрасні, милі люди — нічого такого, що мало б занепокоїти. Все й було спокійно, доки я не побачив етажерку з книжками. Ну, добре Гайне, добре — Кафка! Але нащо вам Гофмансталь?! Ми інколи їх читаємо всі разом. Отже, це не міф?

Радянська пропаганда прищепила нам, що на «дикому», «загниваючому» (будь ласка, редакторе, не прав мені це слово) Заході всі тільки те й роблять, що жеруть пригорщами пси-ходеліки, покінчують життя самогубством від затяжних депресій та думають виключно про зайві марку (тоді ще) і долар. Реальність виявилася іншою, і їй треба дивитися у вічі: вони читають більше за нас. Вони взагалі читають. Закохані. Сім’ї. Батьки і діти разом.

У нас не тільки плюють на асфальт. Треба визнати, що з точки зору пересічного європейця, ми — країна низької культури. Так, не всі. Так, не глибока Азія (говорю метафорично, не хочу нікого образити). Найбільша проблема — стосунки між людьми. Агресивні, непоступливі, вперті; й не треба все списувати на низький рівень прибутків. І в сім’ях спілкуються відповідно: чи раз ми бачили, як мати або батько на вулиці кричать на дитину? І ми думаємо, що діти, вирісши, піклуватимуться про

нас? Розумітимуть? Будуть перейматися нашими справами і психічними станами? Багато сімей неповні через соціальні обставини, проте ще більше сімей неповні емоційно: там бракує взаємної любові, поваги і радості. Не спрацьовує головний механізм, що створив з людини людину (я не марксист, я не про працю) — бракує спілкування.

Так, зараз я скажу це знову: книга, спільно переглянутий фільм, спільний похід у театр чи на виставку — чудові приводи поговорити. Просто поговорити. Але звідси крок до того, щоб порозумітися. Висловити своє ставлення до сюжету, до дій персонажів і майстерності авторського стилю. Так виховують смак. Власне, тут і виховують смак — коли дитина піде до школи, буде вже значно складніше. Чи хтось сподівається, що школа прищепить культурність та вихованість, якщо цього не дала сім’я, найближчі люди довкола нас? Що ж, окремі школи вибудували достатньо культурне середовище й можуть з цим справитися. Окремі.

Коли люди закохуються, поміж ними виникають милі й дуже потрібні для обох ритуали — надсилають улюблені треки, разом дивляться фільми, обмінюються книжками. Це досі є. Маленькі об’єднавчі ритуали, що будують наше спільне, те, що потім триматиме разом у складніші хвилини життя. А стосунки між батьками й дітьми часто зміщуються у суто побутову сферу: спільний обід, прибирання, похід у супермаркет, у кращому разі — мама з дочкою пішли на манікюр, а тато з сином — поїхали на риболовлю. Це теж засновує зв’язки й будує основу для спілкування й взаєморозуміння. Проте книжка, театр, мистецтво діють силь-ніше. І ми це насправді знаємо. Бракує хіба усвідомлення, що подібне втрачено і ці форми спільного життя варто активно відновлювати.

Так, це понівечено радянською системою, що взагалі із підозрою ставилася до сімейної лояльності. Державний послух мав домінувати, а сім’я… ну, в 20-х вони взагалі вірили, що буде без сім’ї: колективне виховання дітей, життя комуною, санкціонований проміскуїтет, суспільна власність. І не можна сказати, що там була відсутня логіка. Коли півпід’їзду вже у 50-ті збираються у квартирі, де є телевізор, а потім обговорюють новий фільм, коли сходяться до бібліотеки на засідання клубу читачів чи навіть просто забивають у дворі «Козла», обговорюючи тихцем реалії міжнародної політики, — це теж культурні ритуали, й багато хто зі старшого покоління, ностальгійно згадуючи радянський час, сумує саме за ними. Ну не за постійними ж чергами і не за самодурством партійних начальників? Проте колективне виявилося не таким життєздатним, як думали. Напевне, вся справа в психології: сучасні вчені вважають, що невелика група дає більше емоційного комфорту для життя, ніж здоровезний колектив на 100 осіб. Це битися і помирати спокійніше у фаланзі, але якщо ми збираємося жити, то затишніше у групі. Навіть якщо вона фейсбучна. Мережа, до речі, свідома цього: tag your family (познач свою сім’ю), — радить алгоритм. Вочевидь, це одна з універсальних цінностей, яку він також визнає.

Книжка відкриває можливість ритуалу сімейного читання. Ми наче усвідомлюємо це, проте наше усвідомлення неповне. Будь-хто, хто цікавиться станом вітчизняного видавничого ринку, скаже вам без статистики, що дитяча книжка зараз у тренді, тобто попит на неї зростає, її запитують і купують. Колись суто дитячі видавництва розрослись до гігантських, як на наш ринок, масштабів; щороку з’являються нові й нові охочі видавати, писати, ілюструвати для дітей. Дуже багато раніше всуціль серйозних письменників і письменниць пишуть тепер про рибок, черепах чи грайливих вигаданих істот. Дитяча книга — це бізнес, це тепер не завжди про дітей, це також про дорослих і для дорослих.

Чому батьки (а хто ж?) тратять гроші на дитячі книжки, викликаючи вал видавничої пропозиції? Відповідь очевидна: вони вірять, що це допоможе їхнім чадам стати більш розвинутими, мудрішими, культурними. У цій залізобетонній впевненості, в цьому незламному консенсусі — вся надія вітчизняного ринку книжки. Бо діти, що звикли гратися кольоровими книжечками, потім захочуть їх читати, далі вимагатимуть якісної підліткової книжки (це вже відбувається) і, врешті, шукатимуть якісної художки чи нон-фікшну, коли виростуть. Батьки, як правило, читають дітям, коли ті малі, — саме шанс не втратити контакту з ними потім. Просто не припиняйте разом читати!

Ось що я мав на увазі, коли двома абзацами вище говорив про неповне усвідомлення ситуації: ми хочемо, щоб читали діти, але мало читаємо або не читаємо самі. Будьмо певні, у вихованні на 80% все просто: матюкаєтесь ви, то будете слухати у відповідь, читаєте — то читатимуть й вони.

Звісно, куди не підеш, всюди тягнеш за собою своє дитинство. Я бачу це досі: в