Читати книгу - "Семен Жук і його родичі, Олександр Якович Кониський"

Де-ж вона ділась? Боже-ж мій милосердний! де вона? певно звірі розірвали…» и Бовкуниха заголосила наче по мертвому.

– «Цить! ще наплачешся й послі; треба думать: що отсе воно и як?» говорив Бовкун.

– «Ох! думай вже ти, чоловіче! я не здужаю й думать!.. Боже-ж мій милий!»

Бовкун прожогом кинувся з хати. По дорозі кого стрів, у всякого питав: чи не бачив хто ёго Одарки? – Чутка, що Бовкунівна у ночи пропала невідомо де и як, підняла на ноги увесь Батурин. Скоілась велика колотнеча: усюди ходили, усюди шукали, усіх питали, – ніхто нічого не чув, ніхто не бачив, не було й сліду ніякого… и всяк рішав по свому: де ділась Одарка. Кинувся Бовкун до протопопа. И протопоп не знав, що діяти и яку пораду дати? чи править молебень, чи панахиду?

– «Шостий десяток живу на світі,» говорив протопоп, «а такоі притчі з роду у нас не було. Гм! жива людина пропала… чудне діло!..»

Бовкун наняв кілька верхових; розіслав іх на усі сторони; у вечері й верхові вернулись з голими руками… На дворі у Бовкуна стояла велика сила людей; гомін йшов гучний: хто росказував, як усі колодізі передивились у селі; хто оповідав, що й оболонки ні однієі не минули, – але з усего того виходило одно: пропала Одарка без вісти и слід її прохолов.

– «Треба ждать,» радив Бовкуна отаман. «Вже-ж вона не провалилась крізь землю; якась чутка та проявиться.»

Бовкун сидів схиливши голову и мовчав, а Бовкуниха голосила.

Другого дня раненько знаєма вже нам кибітка підъіхала до Бовкунового двору. З кибітки виліз Носарев, а за ним и Одарка, блідна як полотно, уся вона тремтіла. Підходячи до дверей Одарка перехристилась и сказала Носареву: «йди ти попереду.»

Війшовши у хату, Одарка упала батькові в ноги и хлипаючи проговорила: «Тату! мамо! простіть нас! ми вже повінчані!»

Бовкуни й не стямились! вони своім очам не вірили, ім здавалось, що се якась манія! ім и в голову не прийшла учора думка про Носарева.

– «Простіть нас, простіть нас!» просила Одарка. «На все воля Божа!»

А Бовкуни наче оніміли: тілько дивились одно на другого и мовчали.

– «Се справді – вона, наша дочка, Одарка! Доню! доню! де ти була, чого ти наробила!» проговорила в кінець стара: слёзи ринули у неі з очей и не давали говорить…

– «Так ви вже повінчані!» озвався якимсь чудним голосом Бовкун, тяжко зітхнувши. «Швидко!.. несподівано… Який-ж вас піп вінчав?»

– «Хмілівский! ось и бумага од ёго…» сказав Носарев, достаючи з кишені бумагу.

– «Не треба, не треба!» одповів Бовкун, «я неписьменний, читать не вмію и без бумаги повірю…»

Одарка підвелась, кинулась на груди матери и обідві заголосили.

– «Цитьте!» озвався Бовкун, «годі рюмать, наплачетесь у друге, а тепер послухайте, що я скажу: Слухай ти коробейнику! чув я и знаю, що крадуть гроші, крам, одежу, волів, коней; але не чув, щоб християне крали у батька дітей… А видно крадуть, коли ти у мене вкрав!.. Знаю я, що злодїїв карають и позорять, и знаю, що злодія ніхто не захоче мати зятем. Просите ви у мене прощеня! Щоб я простив, се-б то щоб я признав своім зятем – тебе, злодюгу, кацапа, що опозорив мене на весь вік, на увесь світ!.. Ні! сего козак не зробить… не покриє козак злодія… Що-ж тобі ще сказать? Йди собі чоловіче з моєі хати, не погань її… моя хата з роду честна!.. йди з неі! не знай ти мене, я не знати му тебе… от и все!..»

– «Таточку!.. чоловіче!» скрикнули разом и Одарка и її мати.

– «Цитьте!» одрізав Бовкун тихіш, поважним, але таким строгим голосом, що зуперечити ёму не можна було. «Тепер слухай ти, Одарко! (він не сказав: дочко!) Позорять діти своіх родителів… се буває, хоч и рідко; але чи позорять же так, як ти нас на старости літ опозорила?! Ти зломала, стоптала отцівску и неньчину волю; ти вразила до дна серце моє и материне; ти показала велику непокірливість, ти обезславила наш честний рід; ти отруіла наше житє; та за таку твою пакість, взять би тебе, накинуть як сучці петлю на шию, та на суху вербу… Пропадай ти, ледача душа!.. За се-б и перед Богом в одвіті не був, – та не зниметься у мене рука… ти моя….» Голос ёго став тремтіть: Бовкун трохи спочив, глянув на Носарева и знов загорів батьківский гнів. «На що тобі, Одарко, моє прощенє; моє благословенє? уміла вінчаться без ёго, зъумієш и жить без ёго… Бог тобі судья! він бачить материні слёзи… Ти мені більш не дочка, я тобі не батько! Иди собі небого, прощай!»

– «Татоньку, голубоньку! що хочте робіть зо мною, тілько простіть! не проганяйте не простивши!»

– «Батюшка!» озвався стоячи на вколішках Носарев. «Христос и розбійника простив.»

– «Для мене ти гірш розбійника!»

– «Чоловіче! прости іх! нехай вже буде по божому!» заговорила плачучи Бовкуниха. Серце матери не втерпіло.

– «Ні! ні!» твердив Бовкун, «козак слова не ламає.»

И нічим не могли умилостивить Бовкуна, не могли звернуть ёго до прощеня. Носареви поіхали з Батурина ні з чим.

А по селу знов понеслась гуторка! знов говорили про Бовкуна, говорили на всякий лад… довго говорили, тай замовкли, й забули. Не забув тілько старий Бовкун.

Носареви наняли собі у Хмілівці кватиру и стали жить мило, приятно, в любови. Одначе ж батьківский и материн гнів тяжким камнем лежав на серці Одарки. Через рік родився у іх син. Носарев ще раз одважився поіхать до Бовкуна просить прощеня и приіхать на христини. Бовкун и в хату ёго не пустив; а Бовкуниха не стерпіла: «Вже як хоч чоловіче!» сказала вона, «а я поіду.» Бовкун насупився, замислився, одначе не боронив и пустив стару на христини. Боже мій, як зрадів Носарев побачивши тещу у себе в хаті, а про Одарку й говорить нічого!

– «А як нарекли хлопця?» спитав Бовкун свою стару, як вона вернулась до дому.

– «По дідові: Семеном.»

– «Нехай росте на здоровє, та щасливий буде!»

Сердився Бовкун на Носаревих и не признавав іх за своіх дітей років зо три, поки не занедужав. Ёму здалось, що смерть вже недалеко од ёго: порадився він з протопопом. Пан-отець порадив простить дітей и благословить. Бовкун послав, щоб приіхали Носареви.

– «Ну Петре и ти Одарко!» заговорив Бовкун, лежачи на постелі и дивлячись милим поглядом на свого унука. «Отсе хлопя та смерть мирять мене з вами. Не хочу нести на той світ свого гніву, не