Читати книгу - "Варта!Варта!, Террі Пратчетт"

король. — Матір каже, що ти повинен це носити. А, до речі… Ледь не забув. Містер Варнеші просив, аби ти зайшов до нього, коли спускатимешся з гори. Він щось хоче тобі віддати. 

Батько і матір махали йому, поки він не зник з очей, а Мінті не вийшла його провести. Дивно. Здавалося, ніби останнім часом вона його уникає. 

Він закинув меч за плече. У торбині мав бутерброди і чисте спіднє. Світ — принаймні значна його частина — розкинувся біля ніг. У кишені лежав славетний лист від Патриція, чоловіка, який правив великим світлим містом Анк-Морпорком. 

Принаймні таким здавався цей лист його матері. Вгорі він справді був оздоблений пишним гербом, натомість підпис складався із якихось закарлючок, серед яких ледь читалося щось на кшталт «Люпін тільда, секр. в.о.». 

Ну, нехай не сам Патрицій підписав цей лист. Але, поза сумнівом, його склав якийсь його підлеглий. Можливо, у тій будівлі, де працював Патрицій. Він міг принаймні знати про цей лист. У загальних рисах. Якщо не про цей конкретний лист, то про те, що листи в принципі існують. 

Морква невтомно спускався гірськими стежками, розлякуючи джмелів. За якийсь час він дістав меч і почав вправлятися на пнях-зловмисниках і несанкціонованих зібраннях кропиви. 

Варнеші сидів біля своєї хатини і нанизував сушені гриби на мотузку. 

— Здоров, Моркво, — привітався він, проходячи всередину. — Чекаєш, коли вже потрапиш до міста? 

— Ні, — відповів той, поміркувавши як слід. 

— Передумав чи що? 

— Ні. Просто йду собі і взагалі не дуже багато думаю, — щиро сказав хлопець. 

— Тато передав тобі меч, правда? — запитав Варнеші, шукаючи щось на затхлій полиці. 

— Так. І вовняну сорочку, щоб захищала мене від пропасниці. 

— Он як. Атож, я чув, там унизу буває дуже вогко. Захист. Це дуже важливо, — озирнувшись, він пафосно продекламував: — Це належало моєму прадідові. 

Йшлося про якусь дивну річ: за формою ніби півкуля, а навколо ремені. 

— Праща? — поцікавився Морква, шанобливо її оглянувши. 

Варнеші пояснив, що ні. 

— Це як риб’яча луска? — запитав хлопець, не знаючи, що й подумати. 

— Ні. Це для битви, — промимрив Варнеші. — Воно має весь час бути на тобі. Ну, щоб захистити життєво важливий орган. 

Морква спробував його натягнути. 

— Воно трохи замале, містере Варнеші. 

— Бо його не на голові треба носити, — старий пояснив ще трохи. Морква відчував дедалі сильніше спантеличення, а врешті-решт і страх. — Мій прадід часто казав, що якби не воно, мене б тут зараз не було. 

— Що він цим хотів сказати? 

Варнеші декілька разів відкрив і закрив рота. 

— Не знаю, — врешті-решт безпорадно зізнався він. 

Хоч би там як, а та соромітна штукенція опинилася в Моркви на дні заплічної торби. Ґноми на такому геть не розуміються. Ця моторошна захисна облада належала до такого ж далекого і чужого світу, як зворотний бік місяця. 

Містер Варнеші подарував іще дещо: маленьку, але дуже грубу книжечку у шкіряній обкладинці, що за ці роки встигла задубіти. 

«Закони і постанови міст Анк і Морпорк» — так називалася книжка. 

— Це теж належало моєму прадідові. Щоб служити у Сторожі, ти повинен знати всі закони, інакше не станеш хорошим офіцером, — повчально сказав містер Варнеші. 

Може, йому варто було взяти до уваги, що протягом цілого життя Моркві нічого не казали, крім правди, і всі вказівки він мав розуміти буквально. Отож зараз він шанобливо прийняв книжку. Якщо вже він збирався до Сторожі, йому й на думку не спало б стати поганим офіцером. 

Він подолав шлях у п’ятсот миль. На диво, його не спіткали жодні пригоди. Якщо в героя сажень зросту і мало не сажень у плечах, то пригоди його часто оминають. Під час подорожі якісь люди вистрибують з-за скель, а тоді кажуть: «Ой. Вибачте. Сплутав вас зі знайомим». 

Майже всю дорогу він читав. 

А зараз попереду розкинувся Анк-Морпорк. 

Місто трохи його розчарувало. Він думав, що побачить, як височіють білі вежі, а на них майорять знамена. Але Анк-Морпорк аж ніяк не пнувся до неба. Він радше зачаївся, припавши до землі, немовби побоюючись, що його вкрадуть. І прапорами він не вимахував. 

На воротах стояв гвардієць. Його захищала кольчуга, а те, на що він спирався, було списом. Гвардієць, не інакше. 

Морква привітався і подав йому листа. Той витріщився на папірець. 

— Гм? — врешті-решт промовив він. 

— Гадаю, мені потрібен Люпін Тільда Секр Ве-О. 

— Що таке «Ве-О»? — недовірливо перепитав гвардієць. 

Морква і сам про це думав. 

— Може, «вельми оперативно»? 

— Не знаю я ніяких Свекрів. Тобі до капітана Ваймза з Нічної сторожі. 

— І де його штаб? — ввічливо запитав Морква. 

— О цій порі він, мабуть, сидить у «Виноградному гроні» на Простецькій вулиці, — відповів гвардієць, озирнувши Моркву з голови до ніг. — Що, до Сторожі записуєшся? 

— Так. Сподіваюся, мене визнають достойним. 

Гвардієць подивився на нього поглядом, який можна описати як стародавній. Може, навіть викопний — десь доби неоліту. 

— Що ти накоїв? 

— Перепрошую? 

— Ти мав щось зробити, — пояснив гвардієць. 

— Мій батько написав листа, — гордо сказав Морква. — Я доброволець. 

— Бодай би я згорів. 

Знову настала ніч. А за моторошними воротами… 

— Чи належним чином обертаються Колеса тортур? — запитав Верховний гросмейстер. 

Просвітлене братство зачовгало ногами. 

— Брате Дозорцю? — звернувся до нього гросмейстер. 

— Не моя це справа, крутити Колеса тортур, — пробубонів брат Дозорець, — не я їх повинен крутити, а брат Тинькар. 

— А от і ні, хай йому грець! — спалахнув Тинькар. — Я повинен змащувати лоєм вісь Всесвітнього лимона. Ти завжди казав, що це моя робота… 

Верховний гросмейстер зітхнув під своїм каптуром. Розпочалася нова сварка. І з цього брухту він повинен був викувати епоху просвітлення? 

— Ви можете замовкнути? — гаркнув він. — Насправді нам сьогодні не потрібні Колеса тортур. Припиніть негайно, ви двоє. Браття, чи принесли ви те, що вам було наказано? 

Усі щось забурмотіли. 

— Складайте у Заклинальне коло, — наказав Верховний гросмейстер. 

Він наказував принести магічні артефакти, а вони назбирали якогось сміття. Хіба що брат Загребун приніс щось путнє — здається, вівтарну оздобу (краще було не запитувати, звідки він її узяв). Верховний гросмейстер підійшов ближче і перегорнув ногою якусь ламань із тієї купи. 

— Що це таке? 

— Амулет, — пробелькотів брат Клозетник. — Дуже потужний. Купив його в одного дядька. З гарантією. Захищає від крокодилячих укусів. 

— Упевнений, що тобі самому він не знадобиться? — запитав Верховний гросмейстер. 

Братство догідливо захихотіло. 

— Ану тихіше! — зиркнув на них Верховний гросмейстер. — Я сказав принести магічні речі, а не дешеві брязкальця і сміття! Це місто аж розпирає від магії, а ви що притягнули?! — він нахилився над цим звалищем. — Хтось може мені пояснити, що це таке? 

— Камені, — боязко сказав брат Тинькар. 

— Сам бачу. Що в них магічного? 

Брат Тинькар затрусився. 

— Вони діркуваті, Верховний гросмейстере. Усі знають: якщо в камені дірка, він чарівний. 

Верховний гросмейстер повернувся на своє місце і високо здійняв руки. 

— Ну, гаразд. Воля ваша, — втомлено сказав він. — Як буде, так і буде. Хай прилітає дракон у шість дюймів завдовжки — ми всі знатимемо, чому так сталося. Адже ми знатимемо, правда, брате Тинькарю. Брате Тинькарю? Вибач, я не почув твоєї відповіді. Брате Тинькарю? 

— Я сказав «так», Верховний гросмейстере, —