Читати книгу - "Оформляндія або Прогулянка в Зону"

спати бiля нього, перiодично прокидаючись, ламати на дрова всi паркани в радiусi ста метрiв навколо i знову куняти на карiматi, проклинаючи бiлий свiт.

Тому, коли зберешся вперше, обов'язково iди сам-один. I головне — якомога менше готуйся до походу. То буде справжнє вiдчуження: ти торуватимеш невiдомi стежки, тонутимеш у болотi без компасу i карти, орiєнтуючись на зiрки, про якi не знаєш анiчогiсiнько.

Ти маєш жахатися хижих звiрiв, а верески косуль i лосiв сприймати за рик розлючених ведмедiв. Ти маєш дохнути, падати без сил, але доповзти до Прип'ятi, кинути костi i пiвдоби спати глухо, аби потiм прокинутись i вибратись на дах будинку, зрозумiвши: ти тут не дарма. Ти маєш бiгати мiстом у примарнiй надiї знайти бичок, аби нарештi закурити, або шукати батарейки, аби зробити пару аматорських знiмкiв. Ти гасатимеш за офiцiйними екскурсiями i збиратимеш недопалки, нiби справжнiй бомж. Ти i є бомж — житель апокалiпсису.

Що треба для першого разу? А нiчого. Дiйсно нiчого. Вiзьми лiхтар, нiж, консерви, спальник, рис i пачку льодяникiв. Все. Звiсно, ти можеш мiсяцями вишукувати iнформацiю про правильну комплектацiю аптечки, пакувати карiмати, фляги, мультитули, палатки i решту всякого туристичного гiвна, та це вiдволiкає вiд головного. У покинутих мiстах ти маєш натирати ноги, пити воду з бацилами, лаятись на здохлi батарейки й економити рис, що несподiвано закiнчується. Але звiсно, набагато крутiше, якщо ти це робиш не з моєї поради, а просто тому, що ти — деградант. Адекватним людям на радiоактивнiй помийцi не мiсце. Пам'ятай про це.

***

I жоднi поради тобi не потрiбнi. Всi цi пiврiчнi збори, добирання штанiв пiд камуфляжний вiзерунок рюкзака i флектарнова резинка на Петцль — просто спроби якнайдалi вiдкласти дату старту. За цей час виникне безлiч проблем, якi прогулянцi завадять: вiзьмеш кредит, залипнеш iз бабою або розпочнеш, нарештi, ремонт. З тисячi людей, сто вштирює тема i вони роблять репост, збираються десятеро, а йде троє. Їдь краще в Грецiю. Нас i так забагато.

Пам'ятай, що радiацiю нiхто не вiдмiняв. У мене старий був лiквiдатором: три виходи на дах четвертого блоку у травнi, в саме пекло, поки ще шкварило. I не солдатик з-пiд палки, а мнс iнституту теоретичної фiзики. От i хапався за голову вiд демонстративного пофiгiзму срочникiв: дуже просто рвати на грудях сорочку, якщо тебе не шпарить в пукан фiзiчний бiль. Радiацiя як бухло i драйв по угару: нажерся — розвали комусь кабiну i потягай бабу. Прикольно, але похмiлля — страшнiше за Чорнобильську катастрофу. Може з'ясуватись, що кабiну рознесли тобi, а баба залетiла, не кажучи вже про токсикашку. I нелегалам не допомагають навiть радiацiйнi лiкнепи для дебiлiв у доступнiй формi: тотальна бiльшiсть кладе болт на будь-якi норми i заряджається всiєю нижньою частиною таблицi Менделєєва.

I не розводься про свою виключнiсть: в Зонi жлуктити з калюжi нефiльтровану каламуть iз гострим болотяним пiслясмаком — аж нiяк не екстраординарна подiя. Бiльшiсть вчорашнiх радiофобiв днiв через три завзято сьорбають стрьомний нефiльтрат з озерця, де миють ноги пiсля гульок по лiквiдаторських касках-робах, якi досi свiтять натхненно i жваво. Ласкаво просимо.

Деякi з нас давно поїхали дахами наввипередки в онкологiчну прiрву i вишукують найотруйнiшi мiсця аби лягти там спати, жують пiсок з Рудого лiсу i порпаються в ящиках з катастрофiчного фону радiоактивним шлаком, вишукуючи навпомацки уламки графiтових стержнiв. Радiацiйний фетишизм як урочистий обряд iнiцiацiї в касту дебiлiв. Той випадок, коли премiю Дарвiна можна вручати прижиттєво.

У мене пiд домом радiологiчна лабораторiя — недопалком з вiкна дострельнути можна. Ну справдi: набери води з Ужа, з Вереснi, з Сахану, з Iллi набери, з пiдвалiв на Чорнобилі-2. Ти ж випив сотнi лiтрiв. За п'ять рокiв, за свої шість десяткiв разiв, за свої сім тисяч кiлометрiв пiшки Зоною ти всотав у себе всю отруту, всi фони i радiонуклiди Чорнобильщини, яка давно вже рiдний дiм. Здай воду на аналiз i отримай свiй рiвень пиздецю на лiтр рiдини.

Мене часто питають, мовляв, як ти не хвилюєшся? Не завжди так було. Спочатку три мiсяцi шукаєш iнфу, мiсяць — готуєшся, мiсяць — хвилюєшся, аби пiти на пару днiв з кимось досвiдченим. Десь на п'ятий раз майже не тремтиш пiд колючим дротом. Пiсля разу тридцятого заброси стають чимось звичним. Ти збираєшся за двадцять хвилин i наплiчник катастрофiчно малий: типовий мiський бег, навiть ноутбук не влiзе, а ти пакуєш туди всього на три доби. Ти не береш спальник. Коли жарять лiтнi днини, просто падаєш на привалi i хропеш, ледве зачувши втому. Не iснує нiякої Зони, нiякої радiацiї: немає дозиметра — нема радiацiї.

Минув час i ми перестали боязко тремтiти пiд колючкою, завели дружбу з таксистами, мародерами i прикордонниками. Пiшло у забуття камуфляжне покемонство i серйознiсть, якi не сходять з пик страйкболiстiв-першоразникiв. Прийшли легкiсть, спонтаннiсть i невимушенiсть, коли збираєшся i просто валиш на вихiднi.

*** 

Зараз я збираю речi. О двадцять першiй нуль-нуль тридцять першого грудня я i ще один такий самий зоноголiк стоятимемо перед колючим дротом. З приводу цiєї прогулянки у мене не виникає жодних сумнiвiв. Я свято вiрю, що жодна мiлiцiя не сидiтиме цього святкового i синього вечора у голих зимових кущах, не ловитиме дрижаків в очiкуваннi туристiв, якi мають от-от пiти в Зону, аби пити там захований бехер, грiти замерзле пиво над багаттям, розведеним у пiд'їздi з уламкiв стiльцiв i полиць старезних шаф.

Я збираюся неквапом. Спочатку — футляр iз написом «Пепсi». Туди — «Пепсi» i чотири свiчки (по половинi на вечiр — якраз на тиждень вистачить), зубну щiтку, пасту, серветки, циганську голку i мiцнi капроновi нитки чорного кольору. Ними я буду вишивати на лямцi рюкзака слово «хуй», коли вона порветься до бiса, вночi серед зимового лiсу.

Карти? Звiсно, карти. Гральнi карти. Давно не брав з собою топографiчну карту Зони, треба якось узяти, а от без гральних карт — взагалi бiда. Особливо, коли ти вилiз подивитися що там гуде по вулицi Лесi Українки о сьомiй вечора, i коли водiй синьо-бiлого лазу тебе помiтив, бо ти iдiот i вдягнув помаранчевий светр. Нi, тут карти ще не потрiбнi, тут потрiбно чимшвидше уйобувати. Водiй натомлений i злий, як собака. Вiн матюкнеться у твiй бiк, а за хвилину — буде на КПП «Прип'ять», де скаже знайомому лейтенантику про пiдарiв на Лесi. Тут теж карти не потрiбнi. Тут знов треба уйобувати на янгольських крилах i гнати кудись подалi з мiкрорайону, в