Читати книгу - "Знак біди"

ранок, сіріли спітнілі вікна. Степанида, одягнута у ватянку, відхилила запону коло ліжка.

— Ти ж бурт хоча б скінчи. А то без картоплі залишимось. І кабанця погодуй. Ну, я погнала...

Вона вийшла надвір, і незабаром почувся шурхіт трави попід комірчину, потім важкий тупіт коров’ячих копит по подвір’ї. Мабуть, погнала Бобовку під ліс, в Овечу Балку, звісно, там далі од битого шляху, спокійніше.

Петрик почав неохоче вставати, звісив з ліжка босі ноги, посидів так, думаючи, закурити зараз чи спершу надіти штани — курити з ночі дуже кортіло. У хаті було, однак, прохолодно, Степанида сьогодні не топила в печі — поспішала хутчіш вивести на пашу Бобовку, тепер йому до полудня хазяювати самому. Самому воно й непогано, можна було не квапитись — розпочатий у кінці городу бурт картоплі, мабуть, зажде, погода стояла тепла, сира — не схоже, щоб раптом повернуло на приморозки. Натягнувши холоші, Петрик усунув ноги в капці, накинув кожушок на плечі й найперше дістав із-за комина зо два листки самосійки — став різати на край столу. Це була наймиліша йому робота — рихтувати тютюну на день, гострий кінчик ножа легко різав підсушений жовтий лист, приємний запах лоскотав ніздрі, і Петрик, передчуваючи курцівську насолоду, жваво зиркнув на мить у вікно.

Ні, на повороті від гостинцю було порожньо, нікого не було видно, а ось за вишняком, дорогою від Висілків, хтось наче йшов. З ножем у руці Петрик устав з лавки, зазирнув вище — крізь спітніле скло стало видно дві постаті, що швидким кроком наближалися до хутірського повороту.

Він постояв, придивляючись, і раптом збагнув, що це ж висілківські поліцаї. Так, це були Гуж із Колондьонком. У цій новій ролі він бачив їх уперше, але вже чув од людей, як вони тинялись по Висілках, у містечку, іноді навідувались до сусідніх хуторів та сіл — встановлювали нову владу. Тепер вони йшли сюди — огрядний, крутоплечий Гуж і перехняблений молодий Колондьонок — обидва з гвинтівками за плечима, з білими пов’язками на рукавах. Вони вже наближалися до повороту, і в Петрика забриніла слабенька надія, що, може, проминуть Яхимівщину, підуть гостинцем далі. Та, мабуть, ні. Поліцаї обійшли калюжу на закруті й подались на вузеньку, порослу дрібною травою доріжку до хутора.

Тепер усе стало зрозуміло. Петрик швиденько одягнув кожушок у рукави, відчинив двері в сіни. Далі, не знаючи, що робити, та передчуваючи зле, старанно зачинив їх за собою і крізь вікно біля порогу почав стежити за перехожими. В міру того, як вони наближалися, він, однак, спокійнішав. Та й чого взагалі було боятися, адже жодної провини за собою він не почував, а Гуж то навіть доводився йому якоюсь ріднею по дідові — колись, ще до колгоспів, на ярмарку в містечку випивали в гурті. Але відтоді, як почалася колективізація, Петрик з ним не бачився. Та й бачитись не хотів.

Поліцаї тим часом минули ворота, неквапливо наблизились до криниці; зіркі й чіпкі очі Гужа на тлустому вгодованому обличчі метнулися по подвір’ю й зупинились на дверях — отже ж, треба було озиватись. Але дуже вже не хотілося. Петрик.вийшов до сіней і непевно завмер коло відер з водою на лавці. Тільки коли чужа рука забрязкала знадвору клямкою, він одчинив двері.

— А-а, ось де він ховається, — напівжартома пробасив Гуж і, пригнувши голову в картузі, переступив поріг. — А я оце дивлюсь, нема коло хати. День добрий!

— День добрий, — упалим голосом відказав Петрик. — Та цей... Чекаю.

— Чого чекаєш? Гостей? Ну, то зустрічай ось!

— Еге, заходьте ж, — силувано підхопився Петрик і ширше розчинив двері до хати. Шурхочучи шкіряною чумаркою, Гуж із гвинтівкою в руках ступив до хати, за ним, тонко підперезаний ременем по сірій шинелі, сундучився цибатий Колондьонок. Петрик причинив двері, відсунув трохи ослін коло столу. Але гості не сіли. Колондьонок відразу випростався біля порогу, наче на варті, Гуж неквапом пройшов до столу й назад, зазирнув по черзі у вікна.

— Як на курорті! — прогув він. — І ліс близько, й річка. І містечко під боком, еге?

— Авжеж, близько, — погодився Петрик, понуро вгадуючи про себе, який дідько пригнав їх сюди отак рано. Чого їм треба? Сідати він більше не запрошував, думав, може, щось скажуть та й підуть собі далі.

Та, мабуть, йти вони не збиралися.

Гуж, пообдивлявшись кутки та поцвяховані стіни, довгим поглядом повів по образах на покуті, ніби полічив їх, розстебнув на грудях тіснувату руду шкірянку.

— Тепло в тебе, знаєш.

— Та цей... Не топили ж сьогодні.

— Хата, знацця[17], тепла. Це добре. Треба роздягнутися, не проти?

— Та будь ласка. Можна й зняти. Ось сюди повісьте, на цей цвях.

Крекчучи, Гуж стягнув з тугих плечей тіснувату, певне, чужу шкірянку, повісив на цвях біля його скрипки, що висіла коло вікна. Ременем з військовою пряжкою став підперізувати синю баєву свитку.

— Все граєш? — кивнув він на скрипку.

— Де там. Не до музики, — скромно відповів Петрик. Справді, коли йому грати було, — тепер на душі зовсім інша музика. Але він не став щось пояснювати, тільки подумав із жалем, що скрипку треба було б прибрати подалі з очей.

— Пам’ятаю, як ви колись на весіллі у Висілках витинали. Ти на скрипці, а Ярмаш на бубні, здається. Музики!

— Коли те було!..

— А було! — сказав Гуж і поліз за стіл. Куцувату свою гвинтівку поклав поруч на лаву. Колондьонок як стояв у шинелі з гвинтівкою в руках, так і сів на порозі.

— Ну, частуй, хазяїне! — холодним поглядом з-під колючих брів уп’явся Гуж у Петрика. — Став півлітру, чи як?

— Ге, якби було! — розвів руками Петрик. — Закусити, звісно, можна, а горілки нема, так що...

— Кепсько, знацця, живеш, Багатьку. І за советів не розкошував...

— Не розкошував, ні...

— І за германської влади не хочеш. А ми не так. Ми ось тут... Дещо маємо!

Випроставши під столом товсту у чоботі ногу, Гуж вийняв з кишені чорних галіфе світлу пляшку.

— Ось, чиста московська! — І, гучно пристукнувши, з показним гонором поставив її посеред столу.

Далі Петрикові тягнути не було як. Проклинаючи подумки все на світі, він схаменувся, кинувся до мисника по хліб, згадав, що треба у хлівчику пошукати яєць, бо ж, мабуть, знеслися дві-три курки, у комірчині було ще