Читати книгу - "Холодний Яр"

— Це ж твоя келія була, Катю? — звернулася веселіша до поважнішої. Потім затримала погляд на моїм білім башлику і шапці, які висіли на стіні:

— У вас все біле, а у наших козаків чорне...

— Бо ваші козаки коло вас ченцями поробилися...

— Лихо мені з такими ченцями! Часом чоло болить від поклонів.

— Від яких поклонів?

— Ну, бо йдеш по дворі, а який-небудь бурлака підморгне смішно. Хіба втримаєшся, щоб не усміхнутись?! А мати ігуменя в вікно побачить і — бий поклони! На тім тижні за Чорноморця триста поклонів казала вдарити, а що я там проступила такого? Він мені за ковнір снігу насипав, а я йому віддала...

— Не личить сестрі в сніжки гратися. — Наставницьким тоном одізвалася сестра Катя.

— Розумна ти яка! Добре, що тебе ні разу з твоїм Павликом не запримітила...

Сестра Катя зачервонілася.

— Видумаєш таке... Чоловік подумає справді...

Мені стало весело, дивлючись на їх молоді, повні життя личка, так не гармонуючі з темним одягом.

— Слухайте дівчата, яка вас лиха година у черниці погнала? Йшли б уже під старість, як така охота до раю попасти.

— Ми сироти. Нас старі сестри виховали у своїм притулку. Ходім, а то якби поклони не прийшлося бити...

Під двома ковдрами не на жарт стало горяче. Повернувся на бік і став дивитися через вікно на двір, де люди із двох світів ходили кожний у своїй справі.

Через двір бігла з дійницею в руках молода черниця.

Навздогін їй полетіла сніжка, пущена молодим поставним хлопцем в уніформі австрійської кавалерії і шапці Січових Стрільців.

Черниця оглянувшися на вікна загребла снігу і пустила ним в «напасника».

Не поможуть поклони...

Молодість свого не хоче дарувати, і коли ігуменю молоде палке кохання загнало до манастиря — то воно-ж мабудь не одну дівчину, що виросла тут, — вижене із нього.

На другий день маю весь час гостей. Заходять старшини — лубенці. Бачу Чорноморця — гарний хлопець, вартий триста поклонів... Скінчив духовну семинарію в Полтаві і пішов «козакувати». Заходять два хлопці в австрійських куртках — як виявляється — Січові Стрільці: Йосип Оробко та Микола Гуцуляк. Усі розпитують про фронт, про партизанський похід.

Стара сестра Маланя тричі на день натирає і поїть своїм зіллям.

На четвертий день горячка зникла. Нога теж трохи стухла і не докучає так. Хочу піти побачитися з «Абреком», та моя лікарка покищо не дозволяє. Кажу Івасеві, який весь час розглядає мою зброю, щоб привів під вікно.

Кінь вичищений і видно не голодний, вибрикує тягаючи за собою малого козака.

Під вечір заходить Чорнота, надзвичайно схвильований і сідає коло мене.

— Ех, чортів син — чортів син! Лялька чортова!.. Не казав я йому, що так буде! Спідничник задріпаний!..

Здогадуюся, що річ про Компанійця.

— А що сталося, Андрію?

— Що... Нічого... Вбили дурня, тай все. Козак вирвався, а його так коло вдовички і приглушили Коцуровці із Чигирина. І тачанка з кулеметом пропала, і Іван ні за цапову душу загинув... Колись поїду і вкину ту вдовичку в Дніпро к трьом бісам. Ти-ж тільки подумай, ізза якоїсь задріпаної спідниці такий хлопець загинув. Думаєш багато Україна таких Компанійців має? Яке він мав право так безкорисно загинути? Пику б йому за це побити треба було...

— Негоже, Андрію, покійника так величати...

Моя увага трохи охолоджує його.

— Любив я його сильно, хлопець же який був — орел! Привезли до церкви у Мельниках, завтра в манастирі ховати будем. От уже «дівоче царство» сліз напроливає! — Вони-ж з усіх довколишних сіл бігали до манастиря молитися до його чорних брів. Уже б і вішався тут якій на шию, так ні! — вдовичка, чорт зна звідки, його причарувала!...

На другий день рішаємо з Чорнотою поїхати до Мельників.

Одягаюся і взуваю на хвору ногу невеликий, м’який валянок, принесений звідкись Андрієм. Андрій відноситься до мене чомусь приязно і зауважую, що зо мною не такий «брутальний» як з другими. Загадка трохи розяснюється, коли сідлаєм коней.

— Як у чоловіка добра зброя і добрий кінь — то це значить, що він добрий чоловік. — Говорить він тоном, що не допускав заперечення. Зближає нас те, що як виявилося, ми оба почали військову службу в кавказькій кавалерії під командою князів Хана-Нахічеванського та Султан-Гірея, і оба «хапнули» магометанської воєнної етики.

З’їжджаємо з гори і пускаємо застояних коней чвалом. Його доброму херсонцеві важко поспішати за моїм горбоносим довгоногим «Абреком», купленим за дві кулі у татарина-денікінця під Білою Церквою.

Проїжджаємо Кресельці.

Заглядаю у знайомий двір, чи не видно «бісової віри дитини».

Чорнота це зауважує.

— Чи ти не Ганю тут бачив? Гляди, бо підеш за Компанійцем чортам кози пасти...

Все село залите народом, що зійшовся з околиці на похорон Компанійця.

Зібралося коло десяти тисяч озброєних мужчин. З жіноцтва переважають дівчата з горшками в хустинах і вінками із засушених квітів. Настрій юрби поважний. Мужчини гуртками щось горяче обсуджують.

Зустрічаємо отамана Василя Чучупаку з старшим братом Петром — начальником штабу і ще з трьома братами. Найменший, молодий хлопчина, майже одного росту з своєю рушницею. З ними високий дідуган з довгою сивою бородою, з добре вичищеною рушницею з настромленим багнетом. Це — старий Чучупака — отаманів батько.

Чорнота представляє мене.

Отаман звертається до нього:

— Андрію! Тебе іноді слухають скоріше як мене. Ми підем до церкви, а ти походи між народом... Настрій у всіх такий, щоб поховавши Компанійця — йти наступати на Чигирин. Це неможливо... Як заведемося з Коцуром, большевики з другого боку дадуть нам перцю.

До церкви протиснутися не легко, але товпа мовчки розступається перед отаманом.

Компанієць лежить в простій дубовій труні.

Очі відкриті і відбиваючи світло свічок здаються живими. На обличчі застиг якийсь лагідний вираз. Над правою бровою чорна ямка — слід від кулі. По обличчі і на руках розкидані темні сліди ударів — видно боровся.

А все таки він і мертвий був чудово гарний.

«Вернуся післязавтра...» — мимоволі спімнулася мені зустріч з ним у лісі.

По короткій відправі на рушниках виносять тіло з церкви. Постановлено нести на руках аж до манастиря. Нестимуть парубки і дівчата на зміну.

Що найменш п’ятнадцятитисячна процесія розтягнулася через село і ліс. Озброєні йшли сотнями, по селам, жінки і дівчата окремими групами. Сум і суворість лежали на всіх обличчях. Було якось трохи незрозуміло, чому ці всі