Читати книгу - "Їхня кохана лялька, Алекса Адлер"

2.3

Та-а-ак. А тепер спробуємо перехопити контроль над цією клятою ляльковою оболонкою. Поки мною не скористалися двоє змієхвостих здорованів, вважаючи своєю іграшкою для сексуальних забав. Нерозумною річчю, яка не має душі.

Але скільки б я не намагалася, як би не пихкала подумки, нічого не виходить. Тіло, як і до цього, живе своїм власним життям, повністю ігноруючи мої команди та потуги. 

Підходить до зачинених дверей, підіймає руку, щоб натиснути комбінацію із чотирьох символів на бічній панелі, ступає на поріг харчового блоку.

Від розпачу я мало на що звертаю увагу, але все ж таки відзначаю, що тут є два столи, довга стійка біля стіни, розділена на три різних зони, дві величезні металеві прямокутні «шафи» з боків. І купа всяких панельок на стіні, біля варильних поверхонь, і на дверцятах шаф.

Лялька Ейші з моєю особистістю, як безправним пасажиром, тим часом впевнено прямує до однієї з цих шаф, тієї що праворуч. Знову тягнеться до панелей, щось набирає, мабуть, щоб відчинити дверцята. І незабаром я вже спостерігаю, як усередині, прямо на моїх очах, вишиковуються контейнери з різними позначеннями.

Що ж, схоже моє не моє тіло реально знає, що робити. На відміну від мене особистості.

І оскільки керувати тим, що відбувається, мені особистості, явно не потрібно, можна використовувати цей час, щоб обдумати ситуацію і вирішити, що робити.

Отже, що ми маємо?

Якщо відкинути варіант з божевіллям, маренням і галюцинаціями та проаналізувати все, що мені довелося почути, то виходить, що після удару блискавки мене, точніше мою свідомість, чи мій розум, чи душу… загалом мене особистість, закинуло кудись у космос до інопланетян. І тут у них не тільки знають про існування Землі, а ще й для чогось роблять ляльок, схожих на землян. Власне, в одній із таких ляльок я зараз і катаюся безпорадним доважком.

Згадавши, що саме говорив торговець "ящірка" і сам змієхвостий гад, який мене купив, я подумки ціпенію. Вони вкрали якісь наші бази даних. І ляльок зробили за прототипами реальних людей. І тоді постає питання. Ось це тіло, в якому я зараз перебуваю, за чиєю подобою зроблено? Невже дійсно за моєю? Невже мої дані теж викрали ці інопланетні монстри?

Перейнявшись цим життєво важливим питанням, я знову зосереджуюсь на тому, що відбувається навколо, сподіваючись зловити своє відображення на якійсь дзеркальній поверхні. І мені в цьому частково щастить, бо вся робоча зона столу, на якому я-не-я зараз спритно нарізаю м'ясо невідомого походження, виготовлена ​​з якогось матеріалу, схожого на темно-сірий метал, відполірований майже до дзеркального блиску. Тож з невеликими викривленнями, але мені все ж таки вдається роздивитися своє відображення.

І що довше дивлюся, тим гірше мені стає. Біле волосся, елегантна стрижка боб-каре, смаглява шкіра, великі карі, трохи розкосі, очі, майстерно підкреслені макіяжем, трохи завеликий, як на мене, ніс, пухкі губи, гарний, майстерно промальований вигин брів, все це не зовсім те відображення, яке я звикла бачити у дзеркалі.

Але я добре пам'ятаю, коли саме виглядала отак.

Одного разу однокурсниця вмовила мене сходити з нею на проби до одного розкрученого фотографа. Він шукав фотомоделі для якогось свого проєкту.

Ми обидві пройшли цей відбір. І потім провели цілий день у студії, беручи участь у фотосесії. Нас фарбували, зачісували, фотографували, надягали перуки, знову фарбували, знову фотографували.

Я пам'ятаю, як мені сподобалися власні фотографії у білій перуці боб-каре. Я була на них зовсім інша, ніжна, тендітна і водночас таємнича, чи що. Особлива.

Хоча варто визнати, що і зі своїми темними кучерями виглядала просто шикарно. Навіть не думала, що можу бути такою. Фотограф виявився справжнім майстром.

Я підписала згоду на те, що мої фото можуть бути використані з комерційною метою і розміщені у фотобанках. І потім ще кілька разів погоджувалася попрацювати моделлю.

Але навіть подумати не могла, чим це для мене обернеться.

Бо зараз на мене дивиться та сама сексі-лялечка білявка, чий образ я приміряла для першої фотосесії. Точнісінько така сама.

А потім до мене раптом доходить, що моє, до цього моменту неслухняне, тіло завмерло біля столу, припинивши шаткувати якийсь овоч. Я просто стою і приголомшено дивлюся на своє відображення, замість того щоб виконувати закладену в штучний мозок програму.

Отже, перехопити контроль над цим ляльковим тілом цілком можливо. Отже, не все так безпросвітно, і є надія вибратися з цього кошмару. Тепер головне закріпити прогрес та розвинути його.

Хвостаті гади ще самі не знають, що на них чекає ляльковий бунт. Майже як повстання машин. Дзуськи їм, а не сексуальну іграшку Женю.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍