Читати книгу - "Кінець роману"

чіпати цього минулого, бо ось пишу про 1939 рік і відчуваю, що повертається ненависть. Очевидно, вона діє на ті самі залози, що й любов, і викликає ті самі вчинки. Якби нас не навчили, як треба розуміти історію Страстей Христових, то чи здогадалися б ми на підставі тільки вчинків, котрий із двох апостолів любив Христа: ревнивий Юда чи боягузливий Петро?

Розділ 4

Повернувшись додому від містера Савіджа й дізнавшись від господині, що мені дзвонила місіс Майлз, я пройнявся радісним піднесенням, яке бувало, коли грюкали вхідні двері й у коридорі звучали Сарині кроки. Я став плекати марну надію, що моя остання поява в домівці Майлзів розбудила якщо й не кохання, то хоч якісь почуття, якісь спогади, а вже їх можна було б використати. Здалося, що тепер, оволодівши Сарою в постелі — нехай абияк, поспішно й брутально, — знайду спокій, вимету з голови цю жінку й нарешті я покину її, а не вона мене.

Було дивно після півторарічної перерви набирати номер «Маколі, 7753», а ще дивніше, що довелося заглянути в адресну книжку, бо я засумнівався в останній цифрі. Слухаючи гудки, я міркував, чи повернувся Генрі з міністерства, і придумував, що б то сказати, якщо відповість він. І враз я втямив, що тепер правда не зашкодить. Брехня покинула мене, і я почувався так самотньо, наче втратив єдиного друга.

У моєму вусі забринів голос вишколеної служниці й озвучив набраний номер.

— Чи вдома місіс Майлз? — обізвався я.

— Місіс Майлз?

— Це Маколі, 7753?

— Так.

— Я хотів би поговорити з місіс Майлз.

— Ви набрали не той номер.

Служниця повісила трубку. Мені й на гадку не спало, що дрібниці теж змінюються з часом.

Заглянувши в телефонну книгу, я знайшов прізвище Майлз. Номер той самий, отже книга застаріла не менш ніж на рік. Я намірився подзвонити в довідкове бюро, але тут пролунав дзвінок. Телефонувала Сара.

— Це ти? — трохи розгубившись, спитала вона. Ніколи не називала мене ні на ім’я, ні на прізвище, а тепер, не можучи вживати давніх ласкавих прізвиськ, була ні в сих ні в тих.

— Бендрікс слухає, — відповів я.

— Це я, Сара. Тобі передали, що я дзвонила?

— Я хотів тобі зателефонувати, але мушу закінчити статтю. До речі, я, мабуть, і не знайду твого номера. Чи є він у довіднику?

— Ні, ще нема. Ми маємо інший — Маколі, 6204. Я хотіла тебе спитати…

— Слухаю.

— Нічого особливого. Я хотіла пообідати з тобою, ото й усе.

— Я дуже радий. Коли?

— Ти б не міг завтра?

— Ні. Завтра не можу. Розумієш, треба впоратися з цією статтею…

— А в середу?

— Тобі підійде четвер?

— Так, — відповіла вона, і в цьому короткому слові мені причулася нотка обманутого сподівання. Ось так наша зарозумілість і вводить нас в оману.

— Отже, чекатиму тебе в «Кафе роял» о першій.

— Дуже мило з твого боку, — сказала Сара. Відчувалося, що вона й справді так і вважає. — До четверга.

— До четверга.

Я сидів зі слухавкою в руці й уявляв ненависть потворною дурепою, якої ніхто й знати не хоче. Коли я накрутив номер, Сара, мабуть, ще не відійшла від апарата.

— Саро, — озвався я. — Можна було б і завтра. Я забув тобі щось сказати. Там же. О першій.

Я сидів, поклавши пальці на затихлий телефон. Уже мав на що нетерпляче очікувати. «Пам’ятаю, — подумав я. — Це і є надія».

Розділ 5

Поклавши газету на столі, я вкотре вже читав одну й ту саму сторінку, аби тільки не дивитися на двері. Ненастанно входили люди, а я не хотів уподібнитися до тих, що раз у раз зводять голову й тим самим виставляють на посміх своє нетерпляче очікування. Чого ж такого ми всі очікуємо, що аж даємо по собі пізнати обмануту надію? У вечірній газеті йшлося про вбивство й парламентські суперечки на тему нормування продажу солодощів, а Сара спізнювалася вже на п’ять хвилин. Ось мені й не поталанило. Сара застала мене саме тоді, коли я глянув на годинник, і дала про себе знати голосом:

— Вибач. Я їхала автобусом. Були затори.

— На метро можна скоріше добратися, — відповів я.

— Знаю, але я не хотіла поспішати.

Вона часто пантеличила мене своєю правдивістю. Коли ми ще зустрічалися, я не раз спонукував її сказати щось, крім голої правди: що наш роман ніколи не закінчиться, що колись ми одружимося. Я б не повірив Сарі, але мені хотілося почути такі запевнення з її вуст. Може, тільки задля того, щоб заперечувати їх — собі на втіху. Але Сара ніколи не вдавалася до гри «віриш — не віриш», зате часом зненацька роззброювала мене, мовивши щось ніжне, ласкаве й щедре… Пам’ятаю, одного разу мене пригнітило її спокійне твердження, що колись наші стосунки обірвуться, а тоді, на свою несказанну радість, я почув: «Я ніколи нікого так не кохала й не покохаю, як тебе». Еге ж, думав я, вона й сама не знає, що теж бавиться у «віриш — не віриш».

Сара сіла поряд мене й попросила склянку світлого пива.

— Я замовив столик у «Рулзі», — сказав я.

— А чи не могли б ми залишитися тут?

— Ми зазвичай туди ходили.

— Так.

Мабуть, ми поводилися неприродно, бо привернули увагу дрібного чоловічка, що сидів неподалік на софі. Я втупився йому у вічі, щоб не розглядав нас. Чоловічок із довгими вусами відвів очі — великі й полохливі, як в оленятка. Відвертаючись, він скинув ліктем склянку пива на підлогу й геть збентежився. Мені стало шкода його. Я зміркував, що він міг упізнати мене з опублікованих у пресі фотографій. Міг навіть бути одним із моїх небагатьох читачів. Поруч із ним сидів хлопчик. Як це жорстоко — принижувати батька на очах у сина! Хлопчик густо зашарівся, коли підбіг офіціант, а батько почав надто вже уклінно просити пробачення.

— Звичайно ж. Пообідаєш, де захочеш… — сказав я Сарі.

— Розумієш, — відповіла вона, — відтоді я там не бувала.

— Не по тобі був цей ресторан, правда?

— Чи часто ти до нього ходиш?

— Мені він підхожий. Два-три рази на тиждень.

Рвучко звівшись, Сара сказала: «Ходімо» — і раптом закашлялась. Кашель видавався надто вже сильним, як на таке тендітне тіло. Від натуги спітнів лоб.

— Неприємна річ, — сказав я.

— Ет, дрібниця. Вибачай.

— Може, таксі?

— Волію пішки.

На лівому боці вулиці Мейден-лейн є ніша з вхідними дверима й каналізаційна решітка. Нині ми проминули їх, ані словом не перекинувшись. А після того