Читати книгу - "Драконяча відьма, Настуся Соловейко"

До того ж у поєднанні з моїм довгим каштановим волоссям і блідою шкірою, чорна сукня робила мене більш схожою на мерця, аніж на страшну драконячу відьму.

От хто виглядав дійсно небезпечною красунею в чорному, так це моя мати.

Я хитнула головою, проганяючи думки про неї.

– Скажи, Даная, навіщо ж ти все-таки, притягнула додому цього вилупка? Просто цікаво. – спитав Холодний.

– Перестань вже його обзивати, Черепус, ти ж не дитина. Сама не знаю, чого, просто не хочу, щоб хтось помирав.

– Ти йому драконячу дозу снодійного дала, я сподіваюсь?

– А як же! Не переживай, буде спати наче дитя.

Продиратися крізь густий підлісок було ділом не простим, нарешті ми вийшли до більш-менш пристойної доріжки. Іноді поодинокі жінки наважувались прийти до моєї хати, здебільшого це були вагітні селянки, які звичайно ж хотіли позбутися небажаної дитини.

Тож, вони й витоптали цю стежку.

Ардес хоч і вважався селищем, проте народу тут товклось просто неймовірна кількість, а все тому, що він знаходився на кордоні між Вічером й Драконячими горами.

Вічер – земля відьом, де живе моя мати, там взагалі живуть тільки відьми й відьмаки, не враховуючи усіляких темних створінь, на кшталт хижих тіней, що з’являються на місцях кривавих ритуалів, або ж задушенців, що заманюють путівників у пастку й висмоктують душу.

Драконячі гори – територія нейтральна й малопридатна для життя, особливо ліси. Втім, я з Черепусом якось виживаю. У Драконячих горах отримують прихисток всі, кому це потрібно. Тут же живуть і звичайні люди, на маленьких острівках родючих земель, от як Ардес.

Існує ще земля Драха – господа Драконів, або Дранів, як їх називають, й Бладар – земля драконоборців.

Останні дві ведуть невпинну боротьбу за право на існування. Розповідають, що колись давно, драконоборці жили у мирі з драконами, та потім щось сталося і почалася війна. Драни спробувавши крові драконоборців перетворились на бездумних тварюк.

Від цієї байки, як на мене, на сантин* тхне брехнею.

Утім, я можу повірити, що дракони зовсім не казкові милі створіння, тому що, драконячі відьми вважають, що отримали свою магію саме від них. А магія ця кривава й темна.

Ардес зустрічав нас гамором й різнобарвними домівками. Така вже тут була традиція. Кам'яні хатинки кожен житель розфарбовував по своєму: квіти, дерева, навіть відьми й дракони, правда останні здебільшого у кайданах. Та найбільшу популярність мали зображення драконоборців і їхніх видатних битв.

Для художників, це було неабияк прибутково. Для того, щоб розтягнути роботу й заробити побільше грошей, вони навіть готові були контрабандою купити у відьом закляття “непевності”. Себто, коли хазяїн дому ніяк не міг визначитись, чого більше хоче, і постійно змінював свою думку. Така магія діяла неділі дві. Іноді, таких от горе творців саджали до в'язниці, та здебільшого просто закривали очі за певний процент від заробітку митця.

Черепус зробився невидимим, щоб люди не тікали від нас із дикими криками, тож, за мною у повітрі пливла важка сумка.

У дітей це викликало неабиякий захват, проте, я намагалася на них не дивитися, батьки були впевнені, що я обов'язково заподію зло їхнім чадам.

Хтось плював мені услід, хтось торкався оберегів, та я до такого вже звикла й не звертала жодної уваги.

Дійшовши до місця, де от вже два роки торгувала, дістала з сумки невеличкий стіл й почала розкладати товари.

Чаклувати у самому селищі було заборонено – доводилося тягнути із собою приладдя.

Час невпинно рухався вперед, навколо почали з'являтися інші торговці, натовп ставав все щільнішим.

Найчастіше моїми клієнтами були жінки, чоловіки набагато рідше. Хоча, більшості з них не завадило б зілля для росту волосся й зубів.

Мене завжди турбувало питання, а чому тільки жінки так відчайдушно печуться про свою зовнішність?

Першою до мене підійшла струнка блондинка Роса, вона завжди купувала протизаплідне зілля у такій кількості, що здавалося, в неї не один чоловік, а щонайменше п'ять.

За нею потягнулись інші.

Рівно через три години я продала останню баночку й почала збиратися.

Підійшовши до лавки готового одягу довго вибирала сорочку і штани потрібного, як мені здавалося розміру.

Продавчиня, весела рум'яна дівчина тільки здивовано витріщила на мене очі, коли я показала ширину плечей.

– Беріть тоді самий великий розмір, якщо буде завелике підріжете й зашиєте.

Дівчина намагалася не дивитися на мене і беручи гроші, смикнулась назад торкнувшись моєї долоні.

Ще треба було купити необхідні продукти й дізнатися, чи працює прихисток для нужденних. Саме там я збиралася залишити драконоборця.

Минуло року, після сильної повіні багато селян залишилися без даху над головою, тож, громада прийняла рішення тимчасово поселити їх у будинку втіклого скарбника.

Будинок цей був примітним. Величезний, яскраво-жовтий із статуями богів, у яких вірили селяни.

Впевнившись, що прихисток і досі працює й придбавши все, що планувала, відправилась додому.

Перетнувши кордон селища, Черепус знов став видимим.

– Сьогодні було навіть більше народу ніж зазвичай! – сказав він

Я кивнула.

– Так, грошей нам тепер вистачить надовго.

Ми все більше і більше заглиблювались у ліс. Проміні Зерати грали у хованки з густою тінню проміж дерев, птахи перестрибуючи з гілки на гілку голосно цвірінькали.

Заколисана знайомою атмосферою вічного спокою я й не помітила, як ми вийшли до галявини біля нашого дому, а коли підняла очі від різнобарвного листяного килима під ногами, то застигла, наче вражена громом.

 

*Сантин – кілометр)