Читати книгу - "Серце пітьми"

205
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 6 7 8 ... 35
Перейти на сторінку:
на купу дренажні труби, навіщось сюди завезені. Серед них не було жодної цілої… безглуздий розгром. Нарешті я добрався до дерев. Мені хотілося трохи побути в тіні, та тільки-но я ступив у затінок, мені здалося, наче я потрапив у похмуре коло справжнього пекла. Річкові пороги були зовсім близько, і безперервний одноманітний стрімкий клекітливий шум наповнював скорботну тишу гаю, де не відчувалося ні найлегшого подмуху вітру, не ворушився жоден листок, такими загадковими звуками, ніби враз стало чутно, як рухається у просторі Земля.

Чорні постаті корчилися, лежали чи сиділи між дерев, притулившись до стовбурів чи припавши до землі, почасти видимі, почасти приховані тьмяним світлом: у всіх можливих позах, що виражали біль, безнадію і розпач. На скелі знову бабахнуло — і ґрунт під ногами ледь відчутно задрижав. Робота десь тривала. Робота! А тут було місце, куди відводили тих, хто мав померти.

Ці люди вмирали повільно, і це було абсолютно очевидно. Не вороги, не злочинці, не звичайні земні істоти — то були тільки чорні тіні хвороб і голоду, що безладно лежали в зеленуватому мороці. Їх позвозили сюди з усіх куточків узбережжя з дотриманням усіх умов контракту, але, опинившись у незвичних умовах, змушені їсти незнайому їжу, вони починали нездужати, втрачали працездатність, і тоді їм просто дозволяли відповзати кудись, аби «відпочити». Ці хворобливі тіні були вже вільні, як повітря, і майже такі ж прозорі. За якусь мить я став розрізняти блиск їхніх очей під деревами. А потім, глянувши униз, побачив чиєсь обличчя просто біля моєї руки. Чорне тіло простяглося на всю довжину, спершись одним плечем на стовбур. Повільно розплющилися повіки, і на мене глипнули запалі очі, величезні й порожні, як у сліпих: тільки десь у їхній глибині зблиснув білий вогник, який поволі згас. То, здається, був молодий чоловік, майже хлопчик, але ви ж знаєте, як важко судити про їхній вік. Я не придумав нічого кращого, ніж дати йому печиво, яким пригостив мене шведський капітан і яке мав у кишені. Пальці повільно зімкнулися навколо нього і стисли — більше жодного руху, жодного погляду. На шиї у хлопця був клапоть якоїсь білої вовняної тканини. Навіщо? Де він її узяв? Чи було це знаком, прикрасою, тавром, символом залежності? Чи мала вона бодай якесь значення? Виглядало вражаюче: білі волокна, привезені аж ген з-за моря, довкола чорної шиї.

Поблизу того самого дерева сиділи, склавши ноги, ще дві кістляві істоти. Одна з них, спершись підборіддям на коліна, дивилася в нікуди якимось нестерпно жахливим поглядом. А її примара-побратим схилив чоло, мовби під тягарем нестерпної втоми. Навколо були й інші, розкидані у різних позах застиглого болю, ніби на картині, що зображає жертв різнí або чуми. Поки я стояв, занімівши од жаху, одна з цих істот, вставши на руки й коліна, порачкувала до річки пити. Зачерпнула воду долонею, потім сіла на осонні, схрестивши ноги, і через якийсь час її кучерява голова впала на груди.

Мені вже не хотілося тинятися в тіні, тож я поквапився до станції. Наблизившись до будинків, я зустрів білого чоловіка, одягнутого так елегантно, що спершу я подумав, наче мені ввижається: високий накрохмалений комірець, білі манжети, легкий піджак з вовни альпаки[23], сніжно-білі штани, чиста краватка і лаковані чоботи. Капелюха він не мав, а волосся було ретельно розчесане і напомаджене. Його велика біла рука тримала оторочену зеленим парасольку, а за вухом у нього стриміла ручка. Дивний чоловік.

І я, потиснувши цій з’яві руку, дізнався, що це головний бухгалтер компанії і що всі бухгалтерські справи ведуться саме на цій станції. Він вийшов на хвилинку, щоби, за його словами, «ковтнути свіжого повітря». Фраза ця прозвучала для мене не менш дивно, адже натякала на марудну сидячу роботу за конторським столом.

Та я би не згадував того бухгалтера тут, перед вами, якби не почув уперше саме з його уст ім’я чоловіка, який нерозривно пов’язаний зі спогадами про той період мого життя. Крім того, я відчув до цього хлопця повагу. Так, я поважав його комірець, його широкі манжети, його охайну зачіску. Щоправда, виглядав він як той перукарський манекен, але, незважаючи на деморалізуючий вплив тієї землі, добре дбав про свою зовнішність. А це вже вияв характеру. Його накрохмалені комірці й випрасувані шемізетки були його особистими досягненнями. Хлопець працював тут на компанію уже майже три роки, тож згодом я не втримався і таки запитав, як йому вдається зберегти ту свою білизну у такому досконалому стані? На щó той, ледь помітно почервонівши, скромно відказав: «Я вишколив одну з тубільних жінок на станції. Було важко. Ця робота їй не подобалася». Тому цей мій знайомець справді чогось досяг у житті. А ще він добре дбав про свої книги і тримав їх у зразковому порядку.

Натомість на станції панував цілковитий безлад — у речах, будівлях, думках. Раз у раз сюди надходили й ішли геть валки запилених негрів із пласкими ступнями, а фабричні товари, якесь бавовняне шмаття, намисто й латунний дріт текли в царство Пітьми в обмін на дорогоцінну слонову кістку.

На станції мені довелося перебути десять днів — цілу вічність! Мешкав я в хатині у дворі, але, рятуючись од повсюдного хаосу, частенько забігав у контору до бухгалтера. Це була дощата будівля, але дошки якась недбала рука припасувала так, що, коли бухгалтер нахилявся над своїм високим столом, на нього, від потилиці до п’ят, лягали вузькі смужки сонячного світла. Тож, аби усе розгледіти як слід, великі віконниці можна було й не відчиняти. У кімнаті стояла спека; вороже дзижчали великі мухи — вони не кусали, проте відчутно жалили. Зазвичай я вмощувався на підлозі, а бухгалтер у своєму бездоганному костюмі (і навіть трохи напарфумлений) сидів на високому стільці й без упину писав. Іноді він підводився, щоби розім’яти ноги. Коли одного разу в кімнату внесли на низенькому ліжку хворого (якогось заслаблого агента десь із глибини країни), бухгалтер навіть спробував обуритися. «Стогони недужого, — сказав він, — відволікають мою увагу. У цьому кліматі й так дуже важко зосередитися і не наробити помилок у паперах».

А одного разу, не піднімаючи голови, бухгалтер мовив: «Там, у глибинці, ви неодмінно зустрінете пана Курца». На моє запитання, хто був той Курц, він відказав, що то першокласний агент, і, побачивши, що ця інформація мене розчарувала, докинув поволі, відкладаючи перо: «Він — видатна особистість». І ще через кілька запитань з’ясувалося, що наразі пан Курц обіймає важливу посаду у

1 ... 6 7 8 ... 35
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Серце пітьми», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Серце пітьми"