Читати книгу - "Заборони тебе кохати, Ольга Вісмут"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Так, впевненості в ньому донесхочу.
Складаю руки на грудях і скептично дивлюсь на нього.
Молодість — така молодість. Як сказав Гете, «цей недолік швидко минає». А що в нього ще є, крім віку та симпатичної пички?
— «Раптом» навіть кішки не розмножуються, — штовхаю двері носком туфлі, щоб відчинити двері ширше. — Все, Славський, тебе напевно вже батьки вдома чекають.
При цьому інтуїтивно ще міцніше стискаю руки на грудях. Тому що всупереч будь-якій логіці, почуваюся голою під відвертим поглядом Микити.
— Це просто частування, — каже він, подаючись до мене. — Ми поспілкуємось у неформальній атмосфері.
Голос хлопця звучить низько, з оксамитовою хрипотою. А від натяку, що ковзає в невинних словах, тілом біжать мурашки.
— Мене цілком влаштовує спілкування на роботі, — відрізаю сухим тоном.
Ох, аби він тільки не зрозумів, як діє на мене!
Я дивлюсь у вічі Микити, не відводячи погляду. Не збираюся йому поступатися. Нехай зрозуміє нарешті, що між нами нічого не буде. Навіть спільного розпиття кави. Свій улюблений напій я вважаю за краще пити на самоті, а не в товаристві юного ловеласа.
Але хлопець усміхається й раптово присувається ближче.
Я завмираю. Треба б відсахнутися, але це явна капітуляція. Ну вже ні, нехай думає, що мені байдуже. Тому я лише примружуюсь злегка і пронизую його безпристрасним, як мені здається, поглядом.
Гаряче дихання Славського торкається моїх губ. Ще кілька міліметрів — і це був би вже поцілунок.
Потрібно обуритися. Відштовхнути його. Закричати…
Але я продовжую стояти й дивитись. Тільки пульс прискорюється, а горло перехоплює спазм.
— Перевіримо? — видихає Микита.
І притискає мене до стіни. Його руки опиняються по обидва боки від моєї голови.
— Що ти робиш? — охаю я.
І тієї ж миті хлопець притискається губами до моїх губ.
Від несподіванки я відкриваю рота, і язика Микити проникає всередину. Він цілує наполегливо й нахабно. Його рука опускається на мою маківку. Ковзає до потилиці, стискає волосся.
Охрініти! Мені тільки поцілунків зі стажистами не вистачає!
Із силою відштовхую себе Микиту. Мої долоні впираються йому в груди. Доволі широкі й міцні на дотик. Як плита бетонна.
Швидко витираю рота. Добре, що на губах не помада, а безбарвний блиск.
— Ти що, зовсім здурів? — шиплю в обличчя хлопцю. А в самої в голові тільки матом слова. — Що ти собі дозволяєш?!
— Вам же сподобалося, — Микита нахабно усміхається, але його очі так само темні й зосереджені.
Він не зводить із мене погляду.
Дивна ситуація. Шалена. І водночас спекотна.
Треба це негайно закінчувати, поки ніхто не побачив.
Хоча хто побачить? Схоже, на поверсі тільки ми й залишилися. Усі вже по домівках розійшлися.
— Так, геть із мого кабінету.
— Тільки разом із вами.
Темний погляд ковзає по моїх грудях. Дивлюся в тому ж напрямку й розумію, що поки тривав наш поцілунок, Микита встиг розстебнути мій піджак. Півкулі другого розміру кокетливо виглядають із мережив, привертаючи увагу хлопця.
Поспіхом застібаю ґудзики й кидаю гнівний погляд на Славського.
Але по хлопцю видно, що просто так не відступить. Доведеться його провчити.
— Добре. Разом так разом, — усміхаюся підступно. — Але у мене тут робота.
Показую на увімкнений монітор. Микита вмить примружується.
— Тобто почекати? — запитує він. — Не питання. Або можу допомогти.
Він кладе руку мені на стегно. Ніби наше побачення — вже справа вирішена.
Скидаю нахабну кінцівку:
— Не відволікай.
Повертаюся за стіл. Там за щитом із монітора я почуваюся майже в безпеці.
Микита зачиняє двері й сідає навпроти мене. Добре, що не поруч.
— Сьогодні взагалі-то п’ятниця, — невдоволеним тоном тягне він. — Короткий день. Який дурень працюватиме в п’ятницю понаднормово?
— Дякую за комплімент, — пирхаю я. — Мені треба підготувати звіти. Інакше наш гендир буде незадоволений.
— Маршалов? — хмуриться Микита. — Та ну, він не смикатиме бухгалтерію на вихідних.
Я скептично дивлюся на нього.
— Ти так близько знайомий із нашим гендиром?
Напруження вже трохи спало між нами, що не може не радувати. Та і я гарна! Не можу приструнчити простого стажиста.
— Чому одразу «знайомий»? — Микита немов замикається.
Але мене зараз найменше цікавить його настрій. Зосереджую увагу на екрані.
— Мені треба здати це все в понеділок, — вирішую все ж таки пояснити. — Тож хочу доробити сьогодні. Інакше всі вихідні тільки й думатиму про звіти.
— Гаразд, — бурчить Микита з роздратуванням у голосі. — Отже, зустрінемося у вихідні.
Він простягає руку до столу й хапає мій телефон.
— Гей! — обурююсь я, скидаючи голову.
А Славському тільки це й потрібне!
Він швидко повертає екран у мій бік, ловить «фейс» у камеру й знімає блокування.
Від такого нахабства я втрачаю дар мови. Тягнуся через стіл, намагаючись перехопити свою річ. Але Микита спритно ухиляється, при цьому ще й набирає щось у моєму телефоні великими пальцями обох рук. Та ще й дуже швидко! Я так не вмію.
— Гей, — обурююся. — Поверни на місце! Негайно!
У кишені Микити дзвонить його телефон.
— Все, Діано Георгіївно, тепер не відмажетесь, — усміхається хлопець, скидаючи дзвінок. — Куди хочете сходити у вихідні?
І повертає мій телефон.
— З тобою? Нікуди! І взагалі, я вже маю плани на вихідні. Ти до них не входиш.
Ось за що мені це покарання? Він поводиться занадто зухвало. Потрібно смачно поставити його на місце.
— Добре, тоді запрошую вас сьогодні, — каже Микита та схрещує руки на грудях. — Ви ж не відмовитесь розслабитися після важкого тижня? Випити по чашці кави…
— Кава на ніч шкідлива.
— Тоді вина.
— Ти за кермом.
— Я візьму таксі.
— Стипендію витрачати нема куди? — демонстративно вигинаю брову. — Пожертвуй на притулок для бездомних тварин.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Заборони тебе кохати, Ольга Вісмут», після закриття браузера.