Читати книгу - "Заборони тебе кохати, Ольга Вісмут"

І відвертаюся до екрана.

Усе, вистачить, а то в мене нерви не витримають.

Цей Славський — просто дитина. Самовдоволена й нахабна.

Серце шалено б’ється в грудях, але я продовжую вперто дивитися в екран. Треба закінчити з перевіркою.

Але Микита нікуди не йде. Навпаки, розвалюється в кріслі зі своїм телефоном. Наводить задню камеру на мене.

— Ти збирався йти, — нагадую йому.

— Я можу й зачекати. Такій вродливій жінці не варто самій ходити вечорами.

— А то що?

— А то вкрадуть, — усміхається він.

— І хто ж?

— Я, наприклад. Не соромтеся, Діано Георгіївно. Ми всі дорослі люди. Розважимося трохи — і все.

— Ох, хлопче, — тепер усміхаюся я, а Микиті це явно не подобається. — Розважатися треба з ровесницями, а не з дорослими тітками.

— А що такого? — він знизує плечима. — Може, тобі зі мною сподобається більше, ніж із цим твоїм…

Він киває на мою руку, де зрадливо біліє слід від каблучки.

Нагадування про недавнє минуле діє на мене, як відро холодної води на голову.

— З чого ти взяв, що мене цікавлять твої сумнівні чоловічі здібності? — впритул, не приховуючи злості, дивлюся на нього. — І взагалі, я маю чоловіка.

— Та ну. І чому ж він вас жодного разу після роботи не зустрів? І не подзвонив досі, хоч уже восьма? — Микита відповідає таким самим упертим поглядом. — Гівняний у вас чоловік, Діана Георгіївна. Я значно кращий.

Його слова ранять. Але я повертаюся до звіту. Нехай каже, що хоче. Та і взагалі, моє особисте життя нікого не стосується.

Намагаюся зосередитись. Але цифри стрибають перед очима. І присутність Микити ніяк не допомагає, а навпаки, відволікає від роботи. Просто жах якийсь.

Гаразд, спочатку звіт, а потім уже розберуся з нахабним студентом. Зрештою, просто втечу.

За кілька хвилин здаюся. Не можу працювати, коли він поряд. Просто сиджу й дивлюсь у монітор!

Треба його позбутися. Не монітора, Славського. Інакше ніколи не закінчу перевірку звіту!

— Ти мені заважаєш, — сердито дивлюсь на хлопця.

— І чим же?

— Дихаєш голосно. Усе, йди додому, інакше мені доведеться викликати охоронця, щоб він тебе вивів.

І вдаю, ніби щось друкую.

— Так і скажіть, що не можете думати про щось інше, крім мене, — цей нахаба ще і слова розтягує, як пересичений кіт.

Здивовано зводжу на нього погляд. В очах Микити горить азарт, і мені від нього знову стає спекотно.

— Звичайно, — додаю в голос трохи отрути, — у когось занадто роздута самооцінка, вам так не здається, Славський?

— Не здається, — усміхається він.

Я підтискаю губи й знову упираюся поглядом в екран.

Краще взагалі не відповідати. Інакше цей безглуздий «обмін люб’язностями» затягнеться до ранку.

Але попри мої побоювання, Микита раптом підводиться.

— До швидкої зустрічі, Діано Георгіївно, — чую глузливий голос.

Вирішую змовчати. Вдаю, що вся в роботі, нічого не бачу й не чую. Хоча на язиці так і крутиться: «Вали швидше!»

Щойно за Микитою зачиняються двері, як я розслаблено видихаю. Відкидаюся на стільці й прикриваю рукою очі.

Очманіти, що це зі мною? Я давно так не почувалася.

Усе тіло наче прошивається електричними імпульсами. Внизу живота оселилася тягуча важкість.

Та я збуджена! І все через Славського, чорт би його забрав.

Хоча чому дивуюсь? Він молодий, симпатичний, із гарною фігурою. Дивно було б не збудитися, коли такий хлопець сам треться поруч і робить непристойні натяки.

Ще й цей раптовий поцілунок!

Торкаюся своїх губ. Вони й досі горять після нього.

Ох, краще не думати про це. Микита, звісно, привабливий хлопець, але спати зі студентом до моїх планів не входить.

Я повертаюся до роботи. Але все одно нічого не можу збагнути. Славський не виходить із моєї голови. От засів — і хоч трісни.

Мабуть, реально настав час розслабитися з якимось чоловіком.

А де його взяти?

Було якось, подружка підбила зареєструватися на сайті знайомств. Але я швидко зрозуміла, що це смітник. Єдине, кого там можна знайти, це одруженого на одну ніч або купу збоченців, які шукають собі володарку.

Втомлено тру повіки. Думки в голові про що завгодно, тільки не про те, що потрібно. А тому просто вимикаю свій комп’ютер. Усе, досить. Час і відпочити.

Накидаю куртку на плечі й прямую на вихід, не забувши зачинити кабінет.

Перевіряю ще раз свою сумку. Усе на місці. Хоча мені теж вистачило сьогодні розуму залишити одного стажиста самого в кабінеті. Мало хто він такий. Міг і гаманець вкрасти. Он як нахабно записав себе в мій телефон.

Подумки усміхаюся. Заходжу до ліфта й натискаю кнопку першого поверху. Привалююся до стінки ліфта й опускаю повіки.

— Діано Георгіївно, — лунає низький голос нашого заступника директора, — важкий день?

Розплющую очі й натикаюсь на уважний погляд Панчева.

Леонід Максимович вельми імпозантний чоловік років сорока. З мужнім обличчям, легкою сивиною на скронях і підтягнутим тілом. Ні дружини, ні пивного животика.

Ось, до речі, так. Гарна кандидатура…

Задумливо переводжу погляд на його прес. Впевнена, якщо задерти сорочку, там виявляться кубики…

Чому я раніше про це не думала? Може, тому що інстинктивно побоювалася нашого заступника. Усе ж начальство плюс старший за мене на десять років. І взагалі, дивно, що за сорок років він не одружився і не наробив дітей.

— Так, Леоніде Максимовичу, — злегка усміхаюся йому. — А ви чого так пізно?

— Затримався із документацією. Маршалов щось останнім часом активувався. Цікавиться нашою філією, — усміхається він. — А у вас що?

— Те ж саме. Документація, квартальні звіти. Жах загалом.

— Жах — слабко сказано. А на вас ще і стажисти. Як вони? — Панчев змінює позу і стає трохи ближче до мене.

У тісному просторі ліфта це трохи напружує. Але я так втомилася, що лише знизую плечима: