Читати книгу - "Без крові. Така історія"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Жінка відкинула назад пасмо волосся, що насунулося їй на очі. Обернулася й якусь мить спостерігала за дівчиною, що вийшла з крамниці, штовхаючи перед собою дитячий візок. А тоді знову повернулася до кіоску. Продавець читав.
Жінка підійшла й нахилилась до віконця.
— Добрий вечір, — сказала вона.
Чоловік підвів очі від газети. Він хотів був щось сказати, та, коли побачив жінчине обличчя, зупинився, так і не вимовивши ні слова. Він мовчки дивився на неї.
— Я хотіла б купити лотерею.
Чоловік ствердно кивнув. А тоді сказав щось зовсім не до речі:
— Ви давно вже чекаєте?
— Ні, а що?
Чоловік похитав головою, не зводячи з неї очей.
— Нічого, вибачте, — сказав він.
— Я хотіла б купити лотерею, — повторила вона.
Тоді чоловік повернувся й поколихав рукою стрічки лотерейних білетів, що висіли позаду.
Жінка вказала на одну з них, довшу за інші.
— Оту, будь ласка… Можна взяти з отієї стрічки?
— Цієї?
— Ага.
Чоловік відірвав квиток. Глянув на номер і схвально кивнув головою. Тоді поклав білет на дерев’яну мисочку у віконці.
— Хороший номер.
— Ви так думаєте?
Чоловік не відповів, бо розглядав жінчине обличчя, немовби щось у ньому шукаючи.
— Ви сказали, що це хороший номер?
Чоловік опустив очі й поглянув на білет:
— Авжеж, тут дві вісімки в симетричній позиції і однакові суми.
— Це як?
— Якщо провести лінію, що ділить номер навпіл, то сума цифр справа і зліва вийде однакова. Це добра прикмета.
— А ви звідки знаєте?
— Така вже моя професія.
Жінка всміхнулася.
— Ваша правда.
Вона поклала на тарілочку гроші.
— Ви не сліпий, — сказала вона.
— Тобто?
— Ви ж не сліпий, правда?
Чоловік розсміявся.
— Ні, не сліпий.
— Дуже дивно.
— Це ж чому?
— Ну, лотерею завжди продають сліпі.
— Справді?
— Може не завжди, але часто… Думаю, людям подобається, коли лотерею продає сліпий.
— В якому сенсі?
— Ну, не знаю, може, це якось пов’язано з ідеєю про те, що фортуна теж сліпа.
Сказавши це, жінка й сама розсміялася. Вона сміялась гарним сміхом, за ним не вчувалося втоми.
— Як правило, вони старі як світ і роззираються навколо, наче тропічні птахи за склом зоомагазину.
Вона говорила впевненим тоном знаючої людини.
А тоді додала:
— Ви не такий.
Чоловік відказав, що справді не сліпий. Але старий — це таки так.
— Скільки вам років? — запитала жінка.
— Сімдесят два, — відказав чоловік.
А тоді додав:
— Мені подобається ця робота, все гаразд. Це добра робота.
Він говорив неголосно. Спокійно.
Жінка всміхнулася.
— Я розумію. Я зовсім не це мала на увазі…
— Мені до душі ця робота.
— Я не сумніваюся.
Вона взяла білет і заховала його в елегантну чорну торбинку. Тоді на мить обернулася, немовби хотіла щось перевірити або побачити, чи не утворилося за нею черги. А тоді, замість попрощатися й піти, сказала:
— Я от питаю себе, чи не хотіли б ви піти випити зі мною по чарці?
Чоловік допіру сховав гроші в касу. Його рука так і завмерла в повітрі.
— Я?
— Ви.
— Я… я не можу.
Вона дивилась на нього.
— Я не можу закрити кіоск, я мушу лишатися тут, опріч мене тут більше нікому… я не…
— Одну тільки чарку.
— Мені дуже прикро… я справді не можу.
Жінка кивнула з таким виглядом, наче все зрозуміла. А тоді нахилилася до віконця й сказала:
— Ходіть зі мною.
Чоловік іще раз відказав:
— Я вас прошу…
Але вона повторила:
— Ходіть.
Ситуація була вельми дивна. Чоловік закрив газету. Встав зі стільчика. Зняв окуляри. Поклав їх у сірий полотняний футляр. А тоді дуже ретельно заходився зачиняти кіоск. Повільно, у тиші, він нанизував один рух на другий, так наче то був звичайний собі вечір. Жінка стояла надворі з незворушним виглядом, мовби все це до неї ніяк не стосувалося. Раз по раз хтось проходив повз кіоск і озирався, щоб поглянути на неї. Бо вона виглядала самотньою і була гарна. Бо вона була немолода і виглядала самотньою. Чоловік згасив світло. Він опустив решітку-ролету й замкнув її при самій землі на колодку. Одяг легке пальто, трохи обвисле на плечах. Тоді підійшов до жінки.
— Усе, я скінчив.
Жінка всміхнулася йому.
— Не знаєте, бува, куди тут можна піти?
— Он туди. Там є одне кафе, де можна спокійно посидіти.
* * *
Вони зайшли в кафе, знайшли столик у кутку й сіли одне навпроти одного. Замовили дві чарки вина. Жінка запитала в офіціанта, чи можна тут купити цигарок. Вони закурили. Тоді побалакали про те про се, а зокрема про тих, хто виграє в лотерею. Чоловік сказав, що зазвичай люди не можуть зберегти виграш у таємниці, і найсмішніше, що перший, кому вони розповідають про свою вдачу, це завжди якась дитина.
— Може, у цьому є певна мораль, але я так ніколи й не збагнув, яка саме, — мовив він.
Жінка щось говорила про історії з мораллю і без моралі. Так вони й розмовляли ще якийсь час. Тоді він сказав, що знає, хто вона і чому прийшла. Жінка не відповіла нічого. Вона чекала.
Тоді чоловік повів далі.
— Багато років тому ви бачили, як троє чоловіків убили, холоднокровно вбили вашого батька. Я один із них, єдиний, хто досі живий.
Жінка не зводила з нього очей. Але важко було здогадатися, про що вона думає.
— Ви пришли сюди, щоб знайти мене.
Він говорив спокійним голосом, без найменшого хвилювання.
— І от ви мене знайшли.
Якийсь час вони сиділи мовчки, бо він не мав більше чого сказати, а вона не поспішала говорити.
— Коли я була ще маленька, мене звали Ніна. Але того дня все скінчилося. Відтоді ніхто більше не називав мене цим ім’ям.
— Мені подобалося це ім’я: Ніна.
— Тепер усе інакше. Тепер у мене багато імен.
— Мої спогади починаються з якогось сиротинця; усе, що було раніше, кудись вивітрилося. Потім по мене прийшов один чоловік, що назвався Рікардо Урібе. Він забрав мене з собою. Він мав аптеку в одному містечку на провінції. У нього не було ні сім’ї, ні родичів, нікогісінько. Він усім казав, що
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Без крові. Така історія», після закриття браузера.