Читати книгу - "Б’юсь об заклад, моя?, Рошаль Шантьє"

Розділ 4.2

— Навіть погода плаче, — відпускаю жарт у бажанні розрядити атмосферу, але мама моїх веселощів не поділяє.

— Припини, Аріно. Нам усім потрібно налаштуватися на гарний лад.

Ми ставимо на стіл останній салат з креветками і якраз встигаємо переодягнутися з домашніх костюмів, що пропахли кулінарними шедеврами, в більш ошатний одяг, коли в двері дзвонять.

Саша вдягнута у білу сукню з надто, на мій погляд, глибоким декольте, а Влад — у штани з білою сорочкою. Виглядають непогано, але якось картинно, чи що. Чи це все моя саркастичність?

Мама посміхається у всі тридцять два, батько голосно вітає новоспечених молодих, я ж виходжу останньою, щоб дати батькам час прийняти гостей першими. Цьомаю брата в щоку і вітаюся з вівцею... тобто, просто Олександрою і ми, всоте обмінявшись люб'язностями, нарешті розсідаємося. Застигаю в очікуванні феєрверку з боку супутниці брата, проте вечеря минає напрочуд добре. У Влада з Сашею піднесений настрій. Вона зі скромною усмішкою демонструє обручку і приймає компліменти, потім узявши слово дякує нашій родині за такого супутника життя, а потім дістає зі своєї сумочки конверт, самостійно відкриває його і віддає мамі гарне запрошення на весілля, розраховане на нас усіх.

І ось це подібно до пострілу. Батько очікував, що Влад представить нам Сашу як наречену, а тут здрастуйте, вже й запрошення на весілля готове. За столом повисає пауза. Незручна для нас, тому що Олександра посміхається як ні в чому і не бувало. Але от що підозріло, приголомшеним виглядає навіть Влад.

— Вітаю! За це треба випити, — намагаюся врятувати ситуацію та дати батькам час трохи оговтатися від новини. Точно німб з'явиться і крила пробиватися почнуть.

Мама з татом після затримки розпливаються в посмішках, хвалять колір запрошення та почерк, яким виведені імена, а також вишукане побажання у листівці, але я бачу, яка бліда мама, і як намагається тримати обличчя і не образити молодих тато. І зараз я зла на Влада, як ніколи. Спочатку мені здалося, що брат і сам не знав про задум своєї нареченої, але після того, як накрив її руку долонею і підбадьорливо стиснув…

— У травні… — починає мама, але замовкає, ніби відчувши комок в горлі.

— Так, — вигукує моя майбутня невістка (братова??), ніби не помічаючи навколишніх кам'яних облич, — ми не віримо в усі ці «якщо в травні, то мучиться будуть», дурниці якісь! Хочемо якнайшвидше стати сім'єю, правда, коханий?

— Правда, Сашо, — сухо відповідає брат, явно вловивши загальну атмосферу.

— На пару слів, братику, — кажу йому і, не дочекавшись відповіді, встаю з-за столу.

Ми виходимо на веранду, я щільніше прикриваю двері і вибухаю:

— Ти що зовсім ошаленів, Владику?! Ти батьків добити хочеш? Мама з п'ятниці до вашого приходу готувалася, всі овочі в маркеті перенюхали, щоб вегетаріанка твоя перцем ненароком не поперхнулася, складно було почекати?!

— А чого ж чекати, Аріно? Ми визначились із датою. — тулиться спиною до дверей і дивиться на мене вовком. Але каже якось стомлено, повільно навіть.

— Та молодці, що визначились! А ти вважаєш, якщо б віддав їм запрошення за місяць, мама б сукню купити не встигла?! Куди ти так летиш? Ти батькове обличчя бачив?

— Та бачив я, бачив, не кричи, — з винним виглядом зізнається і сідає на сходинці ґанку, — я взагалі не знав, що Сашка конверт цей притягне, Арін. Ми і дату тільки побіжно обговорили, вона мені самому запрошення лише два дні тому показала, на кшталт пробне.

— Ну то чому ти за столом не сказав нічого? — я вже не кричу і не обурююся. Просто кажу, умощуючись поруч.

— А що мені, кричати на неї? Не відчитувати ж при всіх.

Я киваю, а Влад вивуджує з кишені джинсів напівпорожню пачку цигарок і затягується.

— Раніше ти не курив, — коментую, — мабуть, від хорошого життя почав.

— Багато ти розумієш, — мугикає брат, і зараз один із тих рідкісних моментів, коли я нічого не сичу у відповідь і не замовкаю.

У нашій сім'ї завжди було правило, що всі вільні вибирати самі як жити, бо життя одне і ніхто за тебе його не проживе. Саме тому батьки завжди спокійно реагували на наші рішення, хоч були з ними й не згодні.

Тільки щасливим мій брат не виглядає. Ні тоді, коли після перекуру ми повертаємося до рідних, ні коли мама нарізає принесений майбутньою молодою сім'єю торт, а Саша смішно розповідає, як вони обирали цей торт. Він начебто посміхається, тримає її за руку, але надто відсторонений. Напевно, це запрошення на весілля з ним не погоджене, і те, що воно надто поранило несподіванкою батьків, не готових до цієї новини, так на ньому позначилося. Коли настає час прощатися, Влад вже трохи відтанув, подає своїй супутниці тренч-котьє, потім тепло прощається з батьками та зі мною. І коли, обійнявши, цілує мене в щоку, то каже, щоб тільки я чула:

— Здаси мене за куріння, розповім, що маминий улюблений кухоль, який я їй з Європи привіз, ти розбила, а не вітром здуло.

І ми одночасно пирскаємо. Скільки б не було нам років і що б між нами не відбувалося, ми один одному рідні люди, які з дитинства мали свої таємниці від батьків.

Ось тільки почуття на душі гидке. Мені б покурити зараз, тільки я не курю.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍