Читати книгу - "Оповіді про кохання, божевілля та смерть"

з тривогою думаю про той день, коли Аєстарайн вважатиме, що його пацієнтці вже нічого не загрожує, і більше мене не потребуватиме.

Цю жорстокість з усім своїм співчуттям можуть оцінити люблячі чоловіки, закохані вони в тінь чи ні.

Аєстарайн щойно пішов. Він сказав, що хворій ліпше і що або він помиляється, або найближчими днями я буду вільний від необхідності перебувати при Марії Ельвірі.

— Так, друже, — каже він, — вільний від глупих нічних чувань, породжених хворим мозком амурів і насуплених брів… Пам’ятаєте?

Моє обличчя, мабуть, не світиться особливою радістю, бо лукавий ескулап зі сміхом додає:

— Ми вас винагородимо… Ці два тижні Фунеси прожили в підвішеному стані, тож не дивно, що багато про що забули, особливо про те, що стосується вас… Ми в них нині вечеряємо. Скажу між іншим: без вашої благословенної особи й уже згадуваного кохання, не знаю, як би все скінчилося… Що скажете?

— Скажу, — відповів я йому, — що мені кортить відмовитися від честі бути допущеним до столу Фунесів…

Аєстарайн розсміявся.

— Не дурійте! Кажу ж вам: вони не знали, на якому світі перебувають…

— А як же опій і морфій, заспокійливе для мадемуазель? Коли я був їм потрібен, вони про мене не забували, еге ж?

Він зробився серйозний і уважно на мене подивився.

— Знаєте, що я думаю, друже?

— Кажіть.

— Що ви найщасливіший на Землі чоловік.

— Я — найщасливіший?

— Або найвезучіший. Тепер розумієте? — він не зводив із мене погляду.

«Гм! — сказав я собі. — Або я ідіот, що найімовірніше, або цей ескулап заслуговує на те, аби я обійняв його так, щоби в його кишені роздушився термометр. Цей лукавий тип знає більше, ніж здається, і можливо, можливо… Та я знову поводжуся, як ідіот, і це вже напевно».

— Щасливий? — повторив я утім. — Через навісне кохання, яке ви вигадали разом із тим менінгітом?

Аєстарайн знову пильно на мене глянув, та цього разу, як мені здалося, я помітив у його очах легкий відбиток гіркоти.

— І на додачу до всього, заплішений дурень… — пробурмотів він, тягнучи мене за руку.

Дорогою ми пішли в «Агілу» випити вермуту — він детально пояснив мені три речі.

По-перше, моя присутність біля хворої була цілком необхідною з огляду на її марення в стані сильного збудження і депресії. По-друге, Фунеси саме так це і сприйняли — попри те, яким дивним, надуманим і неподобним могло все це здатися, розуміючи, ясна річ, усю несправжність того кохання. По-третє, Фунеси попросту поклалися на мою освіченість, на те, що я цілком усвідомлюю те, який терапевтичний ефект мала моя присутність біля хворої, а хворої біля мене.

— Особливо останнє, еге ж? — докинув я коментар. — Уся ця балачка має на меті одне: аби мені навіть на думку не спало, що Марія Ельвіра відчуває до мене справжню прихильність. Чи не так?

— Звісно! — здвигнув плечима лікар. — Поставте себе на їхнє місце…

Він має рацію, цей простак. Бо одна лише ймовірність того, що вона…

Учора я вечеряв у Фунесів. То не була дуже весела трапеза, хоча Луїс Марія був дуже привітний зі мною. Хотів би я сказати те саме про матір, та попри всі зусилля цієї дами зробити вечерю приємною для мене, очевидно, що вона бачить у мені лише зайду, якого її донька в певні години воліє перед усіма на світі. Вона ревнує, і ми не маємо її за це засуджувати. Крім того, вони з донькою змінювали одна одну біля хворої. Для тої день минув добре, так добре, що того вечора вперше за два тижні в неї не було сильного жару; і хоча я залишився до першої ночі на прохання Аєстарайна, мусив вертатися додому, ні на хвильку не побачившись із нею. Ви розумієте? Не бачити її цілий день! Ох! Якби Божою милістю сьогодні вночі жар у неї піднявся до сорока, вісімдесяти, сто двадцяти градусів…

І ось воно! Лише один рядок від благословенного Аєстарайна:

«Знову марення. Прийдіть негайно».

Усього цього достатньо, щоб розсудливу людину звести з розуму. Слухайте далі: коли вчора ввечері я прийшов туди, Марія Ельвіра простягнула мені руку, як першого разу. Притиснувшись лівою щокою до подушки, вона не зводила з мене очей. Не знаю, що мені казали її очі, можливо, у безконечному блаженстві вони мені вручали все її життя й усю її душу. Її уста щось промовили, і я мусив нахилитись, аби почути:

— Я щаслива, — усміхнулася вона.

За мить її очі знову мене покликали, і я знову нахилився:

— А потім… — ледве прошепотіла вона, повільно заплющуючи очі. Гадаю, думки раптом покинули її. Та її очі знову залило світло, вони світилися безрозсудним світлом щастя. І цього разу я добре розчув, ясно сприйняв слухом наступне запитання: — А коли я одужаю і вже не маритиму… Ти мене однаково любитимеш?

Божевілля опанувало моїм серцем! Потім! Коли я вже не маритиму! Чи ми всі збожеволіли в цьому домі, чи це зовнішнє відлуння моєї безнастанної тривоги через оце «потім»? Хіба можливо, аби вона це сказала? То був менінгіт чи ні? Марення чи ні? Отже, моя Марія Ельвіра…

Не знаю, що я відповів; припускаю, щось, що могло скандалізувати всю рідню, якби вони мене почули. Та я ледве щось прошепотів, щось ледве прошепотіла вона, усміхаючись… І заснула.

Коли я вернувся додому, голова мені ходила обертом від дикого бажання стрибати й верещати від щастя. Хто з нас може присягнути, що ніколи не відчував подібного? Бо задля ясності справу треба викласти так: хвора, яка страждає на маячення, через якесь психічне відхилення, кохає Х винятково в стані марення. З іншого боку, сам Х, який собі на лихо не годен зосередитися виключно на своїй медикаментозній ролі. І от хвора, зі своїм менінгітом і непритомністю (а її непритомність є безперечною), шепоче нашому приятелю:

— А коли я вже не маритиму… Ти мене однаково любитимеш?

Це те, що я називаю частковим божевіллям, явним і незаперечним. Учора ввечері, коли я вертався додому, мені на мить здалося, що я знайшов розгадку: Марії Ельвірі в її гарячковому стані наснилося, що вона прокинулась. Кому не доводилося бачити вві сні, що він бачить сон? Ясна річ, це найпростіше пояснення.

Та коли на паравані цього оманного кохання двійко бездонних очей, сповнених щастям, які самі тонуть у непідробній любові; коли бачиш, як ці очі в цілковитій відчуженості перебігають знайомими обличчями, аби впасти в екстатичне щастя, побачивши одне, попри марення і тисячі марень, як