Читати книгу - "Покохай мене, Стефанія Лін"

Глава 4

Вдома ридаю в подушку. Образливо. Дуже. Здається, що руйнується те, що й так не було ідеальним. Маріан не може зі мною навіть на одному квадратному метрі бути, бо ми рідними виявилися. Мабуть, йому бридко… Марк проганяє, після стількох натяків і мого рішення взяти те, що пропонував. Вперше у житті вирішила взяти хоч раз те, що давали, а у висновку? Прогнав! Сказав не приходити, бо не рятує дівчат! Я була готова і на одну ніч з ним, лише б цю пожежу в нутрощах загасити. Він же сам казав, не раз провокував, коли торкався, дивився, про голод говорив… Він почав, я лише прийняла пропозицію. 

Дідусь кілька разів стукає у двері. Проганяю. Не можу. Потрібно самій побути. Закутавшись у ковдру стихаю, слухаю як шумить вітер за старим вікном. Дерева шелестять, пориви холодного повітря рухають стару раму змушуючи її натужно скрипіти. Буревій ззовні, буревій всередині. Погода повністю відповідає внутрішньому стану. Мене наче випатрали, а потім душу назад запхали. То й що, що ран на ній більше? Подумаєш, замість діри тепер урвище? Звикла вже.

В якусь мить шкодувати починаю, що Данте розкрив правду. Краще б не робив цього. Я могла б досі бути у затишній невідомості, що поруч мій брат, а не хлопець, якому подобаюся. Краще б мучилася думками про Марка і те, що в грудях горить до нього, ніж страждала б зараз, бо Маріан зник, а сам Данте прогнав, ніби дворову кішку. Краще б не приїздив взагалі сюди. Навіщо було шукати мене? Хто просив? Розрив минуле, ніби могильну землю, дістав старі секрети, котрі мали б навіки зостатися глибоко прихованими. Знищив мене, себе, брата… Спотворив моє минуле, мої спогади… Єдиний плюс у тому, що Лебідь не рідний, і все. Інше ж не змінилося, хоча Марк казав дідусю інше. Обіцяв, що життя стане іншим, а той повірив…

Воно стало гіршим. Той, хто обіцяв рятувати й не кидати — зник. Той, хто присягнув розтоптати, — прогнав, щоб почувалася ще гірше, ніж, якби виконав обіцяне. Але я розумію… Марк мав на увазі наш зв'язок з Маріаном і розчарування, якби ми дійшли до серйозних стосунків. Тоді б було жахливіше в рази. Та іншого усвідомити ніяк не вдається. Я думала Данте не відмовить. Думала, не прожене, а просто…відтермінує. Думала, його слова правдиві, навіть про те, як в очі дивлюся. Виявилося, то були просто слова. Просто доброта. Просто бажання не нести на плечах відповідальність за мою смерть від Раміля, чи поранення через Маріана. Гадала, це добро… Ні, не воно. Це практичність Марка і далекоглядність. Чим менше ми з ним пов'язані, тим краще. Дорослому чоловіку не потрібне дівчисько з ранами на душі. Він не цілитель, а навпаки. Йому не потрібні юні, недосвідчені дурепи, котрих кидає від одного до іншого… Такі, як Данте, люблять фатальних жінок, щоб у ліжку задовольняли й питань не ставили. А я… я не мовчатиму, бо не розумію, коли варто закрити рота, коли ні… 

На ранок прокидаюся розбитою. Дні минають за днями. Погода все псується, а мій внутрішній стан повністю відповідає її хмурості. Ходжу на роботу, виконую те, що маю, споглядаючи щодня невдоволене обличчя Марини. Воно, до речі, не спонукає настрій покращуватися, навпаки, ніби підсипає солі на рану. Одного вечора, коли Яна дзвонить з проханням дати повний список старих книг, вартість яких перевищує двадцять тисяч гривень, доводиться затриматися до півночі. До мого подиву, Марина теж залишається. Спершу мовчки прибирає зі столиків, а потім несподівано приносить чашку з кавою у комору й так само мовчки вручає у руки. З подивом поглядаю на неї. Ніколи. Буквально ніколи ми не контактували. Вона завжди ненавиділа мене, а я її. Що змінилося сьогодні? Її питання, після кількох хвилин звичного мовчання, відкриває чому ж така добра:

— Що у тебе з Данте? Обома. 

Роблю ковток кави, відставляю чашку й витягаю чергову книгу, щоб звіритися з власним списком. Деякий час мовчу. Відповідати не хочеться, тим паче правду розповідати. Але ігнорувати теж не чемно.

— Нічого, — врешті відповідаю. 

— Справді? — недовірливо. — Я бачила всю вашу біганину, чула, що Марк Данте в лікарню до тебе їздив, потім ще багато цікавого… Це ти називаєш нічого? Я хочу знати як ти їх обох зацікавила. 

Гірко хмикаю. Я і не дивуюся останнім словам Марини. Вона завжди шукала кращого і легшого життя. Що змусило її повернутися, не знаю, та дівчина маючи шанс звабити багатого, його не впустить. 

— Ніяк. Якби зацікавила, то зараз не стояла б тут.

Марина недовірливо фиркає.

— Ти фанатка книг. Ти б тут жила. Не будь занудою, Іскра, поділися одним братом.

Закочую роздратовано очі. 

— Вони не мої речі, щоб ділилася. Хочеш чогось, пробуй. — В думках сама собі кажу: “я ж спробувала, щоправда, вдача явно ніколи не була на моєму боці.”

— Отже, ти не їх коханка?

Тепер я відкладаю список, в очі їй дивлюся.

— Ні, я  не коханка! — відрізаю.

Марина стенає плечима.

— Всіляке по Золотому ходить. То з молодшим, то зі старшим. То пригоди у комплексі з Настею… 

— Тебе нічого з цього не стосується! 

— Це ти так думаєш. Я значно краща за тебе, тому цікаво, яким чином обох привабила. 

— Нікого я не приваблювала! Ти або допомагай, або не заважай. 

Дівчина розуміє, що більше нічого не скажу. Розвернувшись, йде, своє отримала. Чую, що не просто з комори, а взагалі з крамниці. Двері гупають, зостаюся сама. Кидаю погляд на новий телефон — вже за дванадцяту. Обводжу очима книги — їх ще багато, але мушу закінчити. 

Час минає швидко. О четвертій ранку відправляю Яні список й запитую, навіщо він взагалі. Помічниця Данте ігнорує, лише дякує. Тоді пишу ще раз, але і вдруге вона удає, що не бачила питання. О п'ятій, коли все складаю по місцях, адже довелося деякі книги переглядати, щоб приблизно оцінити, йду додому. Ще темно на дворі, але порожньо. Містечко спить. Туристи, котрі приїхали на відкриття ковзанки, у готелях чи будиночках розкиданих по місту. Місцеві теж у владі Морфея. Лише я не сплю. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍