Читати книгу - "Ангельський вибір, Дар’я Дзвін"

Дуже багато разів залишалась дома.

Дивно, що мене взагалі не вигнали за них.

І лише під кінець середньої школи я переконала його, що вже достатньо доросла і не потребую такого нагляду. Але й тоді моє життя було обмежене Неллінгтоном. Мені хотілось хоча б раз побачити на власні очі інший світ. До того ж Рене також про це мріяла, але без мене не хотіла їхати.

Це був перший раз, коли я ослухалась Хенка і разом із подругою виїхала за межі нашого містечка. Бажання побачити інше життя і моя цікавість перевищили всі правила.

Рене взяла машину матері, і ми поїхали. Їй геть нещодавно виповнилось вісімнадцять, і при першій нагоді вона отримала права, як і мріяла.  Того дня в мене зранку було погане передчуття. Не знаю, що на мене найшло, але я покинула Рене і втекла невідомо куди. Приблизно дві години від мене не було жодних звісток. Ніхто не знав, що зі мною сталося, зокрема й я сама. Цей час просто стерся з голови.

Останні спогади — біг і передчуття біди, що насувається. Після цього порожнеча. Мене привела до тями літня жінка. Я лежала на асфальті, підперши сіру багатоповерхівку. Повз проходили люди — більшості було начхати на мене. Особливо цікаві та стурбовані перехожі стовпилися довкола. Одразу ж звідкись з'явилася Рене.

Як виявилося, вона весь цей час набирала мій номер, шукала мене, питала у перехожих. Коли минуло близько години після мого зникнення, то вирішила зателефонувати Хенку. Їй все ж таки вдалося додзвонитися до мене, але замість мене відповіла жінка. Вона була була поруч зі мною, поки я була непритомною, й повідомила моє місце розташування.

Хенк був вдома, коли Рене повідомила йому про моє зникнення. Не минуло й півтори години, як він уже був у Деріленді. Вони відвезли мене до лікарні.

Спочатку всі подумали, що мене вдарили по голові і обікрали, але всі речі були на місці. Жодних ушкоджень, крім синців на шиї, не було виявлено. Я ходила до психологів, бо мала проблеми не тільки з втратою пам'яті, але і з появою відчуття переслідування, раптових нападів паніки, нічних кошмарів.

А найгіршим було те, що я підвела Хенка. Ослухалась, розчарувала, налякала і змусила переживати.

— Не треба було тебе тоді відпускати, — пробурмотіла Рене.

— Ти не винна.

Ми підібрали продукти та продовжили свій шлях. Я провела її до дому, попрощалася і пішла далі. Ми з Хенком жили поруч, тому дорога не займала багато часу. Я залишила один пакет із продуктами, а другий взяла з собою і попрямувала до міс Дороті. Наш будинок знаходився в кінці вулиці, а її на початку лісу. Він був надійно захований від чужинців хвойними деревами.

Широка дорога звужувалася, поступаючись місцем маленькій стежці. Сосен ставало дедалі більше, а рослинність навколо густішала. Вдень — це чудове місце, де можна усамітнитися з природою, але вночі все виглядає похмурим та зловісним. У таких місцях у цей час не хотілось затримуватися надовго.