Читати книгу - "Моя неймовірна подруга"

Ліли та з безпосереднім захопленням запитала її перед нами всіма:

— Хто навчив тебе читати й писати, Черулло?

Черулло, маленька, чорнява, з чорними очима та в чорному фартушку, з рожевим бантом на шиї і всього шести літ, відповіла:

— Я сама.

  7

Якщо вірити Ріно, старшому братові Ліли, дівчинка навчилася читати, коли їй було років зо три, розглядаючи літери та малюнки в його абетці. Вона усідалася поряд з Ріно в кухні, коли той робив уроки, і вчилася більше, ніж він.

Ріно був майже на шість років старший за Лілу, це був відчайдушний хлопець, завжди найкращий в усіх іграх у дворі, особливо у кидках струммоло.[2] Але читати, писати, рахувати, вчити вірші напам’ять — то були забавки не для нього. Коли йому ще не виповнилося десяти, його батько, Фернандо, вирішив навчити сина чоботарського ремесла і почав брати з собою щодня до своєї взуттєвої майстерні, яка більше нагадувала собачу будку і тулилася в одному з провулків через дорогу. Ми, дівчатка, при зустрічі відчували, як від нього тхнуло брудними ногами, старою шкірою, гуталіном, а тому насміхалися з нього, прозиваючи «полатайком». Можливо, тому він хотів переконати всіх у своїй причетності до здібностей сестри. Насправді у нього її ніколи не було, тієї абетки, та й не сидів від над нею ні хвилини, і ніколи — за уроками. А тому неможливо, щоб Ліла навчилася чогось завдяки його завзятості до навчання. Більш ймовірно, що вона сама швидко зрозуміла принципи та правила читання, розглядаючи старі газети, у які клієнти загортали старі черевики та які батько інколи приносив додому, щоб почитати родині про найцікавіші події.

Хай хоч як, але факт залишався фактом: Ліла вміла читати й писати, і від того похмурого дня, коли вчителька нам про це повідомила, у моїй пам’яті залишилося відчуття слабкості, викликане цією новиною. З першого ж дня школа мені здавалася значно кращим місцем, аніж моя домівка. Для мене то було найбезпечніше місце у всьому районі, куди я йшла з великим задоволенням. Я завжди була дуже уважною на уроках, ретельно виконувала все, що нам задавали, охоче вчилася. Та найбільше мені хотілося подобатися вчительці, подобатися усім. У батька я була любимочка, та й брати з сестрою мене любили. Гірше було з матір’ю, з нею стосунки ніколи не складалися. Здавалося, що вже тоді, коли мені було всього шість з лишком років, вона робила все можливе, щоб переконати мене у тому, що я надто легковажно ставлюся до життя. Я їй не подобалася, але й вона у мене не викликала симпатії. Мене відштовхувала її зовнішність, і вона, можливо, це відчувала. Вона була дорідною жінкою зі світлим волоссям і блакитними очима. Але оте її косе праве око — ніколи не вгадаєш, куди саме воно дивиться. Та ще й права нога не така як треба, мати називала її «хворою ногою». Вона кульгала, і її хода мене бентежила, особливо вночі, коли вона не могла заснути, а тому ходила туди-сюди, по коридору до кухні й назад. Інколи чувся роздратований тупіт: то мати давила ногами тарганів, що залазили знадвору через вхідні двері; я уявляла собі її розлючений погляд, як той, яким вона дивилася на мене, коли сердилася.

Вона, напевне, не почувалася щасливою: домашня робота не давала їй спочинку, і грошей завжди не вистачало. Вона часто сердилася на батька, який працював вахтером у мерії, кричала, що йому слід придумати щось, бо так далі жити не можна. Вони сварилися. І оскільки батько ніколи не підвищував голосу, навіть коли йому уривався терпець, то я завжди була на його боці, проти неї, хоча інколи він її бив, та й на мене міг сваритися. Саме він, а не мати, сказав мені у перший день школи:

— Ленуччо, слухайся вчительку, і ми дамо тобі змогу вчитися. Але якщо ти не будеш старатися, то татові потрібна допомога — підеш працювати.

Ті слова мене дуже перелякали, і незважаючи на те, що то він їх мені сказав, пролунали вони так, немовби то мати його намовила, зобов’язала. Я пообіцяла їм обом, що буду старатися. І з самого початку мої справи в школі пішли так добре, що вчителька мені часто казала:

— Ґреко, іди сюди, сядь коло мене.

То була велика почесть. Біля вчительки Олів’єро завжди стояв порожній стілець, на який вона садовила найкращих учнів, — щось на кшталт винагороди. Спершу я постійно на ньому сиділа. Вона нагороджувала мене купою заохочувальних слів, розхвалювала мої білі кучері, так додавала духу старатися — на відміну від матері, яка, коли я була вдома, покривала мене докорами, інколи образами, від яких у мене виникало бажання забитися у темний куток, де б вона мене ніколи більше не знайшла. А потім так сталося, що до нас у клас прийшла синьйора Черулло, і вчителька Олів’єро повідомила нам, що Ліла знала та вміла вже набагато більше, ніж ми. І не лише це: усе частіше вона кликала сісти біля неї не мене, а її. Які почуття викликало у мене те пониження — не знаю; мені важко тепер відверто та ясно визначити, що саме я відчувала. Спочатку — нічого, трішки заздрощів, як і у всіх. Але я впевнена, що саме у той період у мене з’явився страх. Я боялася, що з моїми ногами щось не те, і що я у будь-яку мить можу скульгавіти. Я прокидалася із цією думкою і відразу зіскакувала з ліжка, щоб переконатися у тому, що з ногами в мене все гаразд. Отже, я приписувала вину за свій страх Лілі, у якої ноги були худенькі та рухливі — вона постійно дриґала ними, навіть коли сиділа поряд з учителькою, від чого та сердилася та відправляла її на місце. Тоді я чомусь була переконана, що якби я завжди слідувала за нею, то думка про ходу моєї матері, що поселилася в мене в голові та не хотіла звідти вибиратися, більше б мені не загрожувала. Я вирішила про себе, що повинна брати приклад з цієї дівчинки, ніколи не відставати від неї, навіть якщо її це дратуватиме, і вона мене проганятиме.

  8

Можливо, то була моя реакція на заздрість, ненависть і спосіб побороти їх. Чи, може, так я намагалася приховати відчуття другосортності і своє захоплення нею, через яке я так переживала. Звичайно, я привчила себе миритися з думкою, що Ліла була кращою за мене в усьому, а також змирилася з її притисканнями.

До того ж вчителька повелася дуже завбачливо. Це правда, що вона часто кликала Лілу, щоб та сиділа біля неї, але здавалося, що робила це передусім для того, щоб та поводилася добре і не заважала іншим, а не для того, щоб винагородити її. Вона й надалі хвалила Марізу Сарраторе, Кармелу Пелузо і, насамперед, — мене. Вона підтримувала в мені живий вогонь цікавості до навчання, заохочувала мою поведінку, старанність та уважність. Коли Ліла ненадовго втихомирювалася і легко обганяла мене у навчанні, пані Олів’єро спочатку стримано хвалила мене, а потім розхвалювала на всі лади здібності Ліли. Особливо гостро ятрила мені душу отрута поразки, якщо кращими за мене виявлялися Сарраторе або Пелузо. Якщо ж мені випадало бути другою після Ліли, я надавала своєму обличчю виразу стриманої згоди. Здається, в ті роки більш за все мене лякало одне: що в тій ієрархії, запровадженій вчителькою Олів’єро, мене не буде поряд з Лілою; не почути більше, як вчителька говорить з гордістю: «Черулло та Ґреко — найкращі».