Читати книгу - "Морочист, Оскар Бласт"

Розділ 5

Дівчина їла елегантно. Навіть той великий бутерброд, який я зробив і собі, і їй, умудрялася їсти так, що я відчував себе не дуже затишно. Після чаю знехотя піднялася, подякувала – і рушила до дверей. Тепер точно ніщо її не тримало в моєму хаузі.

Я знову відкрив двері й, потоптавшись на порозі, вона пішла по брудних сходах вниз – тільки хвіст з волосся теліпався ззаду, довгий, чорний.

Я закрив двері й застиг, замислений і зосереджений.

Дивно, я ніколи не відчував чогось більшого, ніж просто ввічливу увагу до чужих людей. Ця дівчина була якась не така. Чи хвилювала мене як жінка? Не знаю. Може, хотілося захищати, як сестру? Теж не знаю. Біля неї було незатишно, якось навіть боляче, але й приємно.

Я визирнув у вікно й побачив, як вона перетинає внутрішній дворик, оминаючи купи сміття та брудні калюжі. Іде, як лялька, котру смикають і тягнуть за ниточки: неохоче, але вперед. Що ж, хай там як, але я зробив усе, що зміг: витягнув її з лап огрів, одягнув, нагодував, напоїв... Вона доросла дівчинка, сама мусить піклуватися про себе. Як і кожен у зоні.

«Вона не пам’ятає про себе нічого», – нагадав я собі. Може, це вплив Імпульсу? Або ще якась халепа...

Мої роздуми перервали. У двері подзвонили. У вічко дверей я побачив Гаспара, котрий похмуро зиркав з-під бейсболки. Лише Гаспар та Трістан знали, де я нині мешкаю. Я відкрив двері – й дуло пістолета лягло точно мені між бровами. Великий бритоголовий чоловік з обличчям, схожим на мармизи бойовиків з командос, притиснув дуло мені до лоба швидко й несподівано. Я подумки вилаявся: не глянув на екран відеокамери, розслабився! Картав себе, а сам не те щоб злякався, але захвилювався. Передовсім за Гаспара, котрого тримав за плече другий нападник, на відміну від свого напарника довгокосий і миршавий. Він приставив моєму другові пістолет до боку.

- Всередину! – промовив бритоголовий. – Без зайвих рухів!

Ми разом увійшли до моєї кімнати. Я точився, а незнайомець повільно наступав. Другий теж запхав Гаспара до коридорчика, а потім і в кімнату, роззирнувся навколо, присвиснув і, підвівши його до спортивної гірки, кайданками причепив до поручня хромованої стійки турніка.

- Ти ба, як тут! Непростий бро, - промовив своєму напарнику, котрий обмацував мої кишені штанів, шукаючи чи то зброю, чи то ще щось.

Він теж дістав кайданки, пришпилив мою кисть. Правда, не до стійки, а до своєї руки. Тоді опустив пістолет і спитав:

- Де вона?

- Хто? – почав я клеїти дурника.

- Кі! Її сліди ведуть сюди. Імпульс знайшов її тут, - навіть увічливо пояснив бритоголовий. Його права щока, татуйована якимись розписами, зморщилася від оскалу. – І не кажи, що не знаєш!

Він кивнув на тридешку, і я побачив червону сукню, яку дівчина чомусь не залишила не на платформі, де сканер її благополучно б знищив, а збоку, майже під дверима.

- Кириле, я просто прийшов у гості. Стою, нікого не чіпаю, хотів тобі подзвонити. А тут ці набігли! Я взагалі в шоці! Це хто? Куди ти знову вляпався? – засмикався Гаспар біля стійки, марно намагаючись ослабити кайданки на руці.

- Відпустіть хлопця, - промовив я спокійно. – Тоді й поговоримо. Він ні при чому.

- Нам свідків не треба, - кровожерливо промовив напарник бритоголового. – Ми серйозні хлопці.

«Серйозному хлопцеві» було від сили вісімнадцять. І, напевно, зі зброєю йому здавалося, що він крутий і войовничий. Але зі своїм смішним довгим волоссям, яке до того ж було давно не мите й звисало огидними бурульками, здавався схожим на задерикуватого півня.

Я глянув на бритоголового, й той поморщився. Мабуть, теж не був у захопленні від свого напарника.

- Відпускаєте - і говоримо, якщо ж ні - розмови не буде, - промовив я повільно.

Сам же намацував язиком потрібний мені зуб у роті (нижнє ліве ікло) і з силою, намагаючись непомітно, почав натискати верхніми зубами. Треба було продавити порівняно крихку емальну грань, щоб активувати мій сюрприз. Але перед цим бажано було, щоб Гаспар пішов геть.

- Відпусти, - наказав бритоголовий напарнику. – Він нічого нікому не скаже, правда ж?! – чоловік пильно глянув на Гаспара, і той згідно покивав головою, погоджуючись. – Бо якщо скаже – його друга спіткає нещасний випадок. А якщо мовчатиме, то, можливо, завтра ви зустрінетеся в якомусь барі й згадуватимете цю пригоду, як уривок з фільму. Правда ж?!

Гаспар знову активно закивав.

- Та я що, я ж нічого! Я знаю, бувають такі питання, що не потребують свідків. Я взагалі нічого не чув і не бачив!

Довгокосий, правда, не заперечував вказівці свого товариша. Розстібнув кайданки, і Гаспар швиденько попрямував до дверей.

- Все, я зник! А приходив, взагалі, сказати, що твій батько хотів би, щоб ти прийшов його навідати! Чекає тебе о п’ятнадцятій, як завжди!

Я заперечливо похитав головою. Дарма Гаспар хоче мені допомогти. Ці незнайомці, звичайно ж, не знають, що в мене немає батьків. А ця фраза про батька у нас із друзями є заготовкою якраз для надзвичайних ситуацій. Бо ми, бувало, потрапляли в різні неприємності, яких у секторі «Смарагд» іноді буває – хоч греблю гати. Тому й придумали зашифровані речення, що розуміли тільки ми. Цією фразою про батька Гаспар пропонував мені допомогу. О п’ятнадцятий міг прийти з підмогою. Але не цього разу. Я інтуїтивно відчував, що з тією незнайомкою пов’язані дуже великі неприємності і ще більша загроза, тому й відмовився.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍