Читати книгу - "Зліпи мені щастя, Валерія Серпень"

Розділ 5

І години не минає, як лунає стук в двері, які слідом відчиняються. Обтрусивши сніг перед порогом, до хати заходить Тарас в кожусі.

— Ну що, господиня, веди до погребу. Будемо лампочку міняти, — і в підтвердження своїх слів крутить ту саму лампу в мене перед носом.

Ну що ж, я не просила. Сам визвався. Накинувши лише кольорову хустку на плечі, веду помічника до погребу. А тітка вирішила чомусь, що в сінях буде краще його під підлогою облаштувати, щоб на мороз взимку не виходити. Тож тягну за ручку, відсовую ляду і спускаюся я вперед, а далі Тарас в кожусі. Ледве проліз в той замалий для нього отвір, та видно, зачепив своїм коміром чи каптуром ляду і вихід захлопнувся, як та мишоловка.

Я лише перелякано зойкнула, а вже за мить отримала стусана від Тараса. То він зненацька перечепився через щось під ногами, і випадково штурхнув мене.

— Ти чого? — мені і лячно трохи, чого приховувати. Скільки я його знаю? Дві короткі випадкові зустрічі?

Лапаю по кишенях в пошуках телефону, щоб хоча б ліхтариком підсвітити, та де там. Він залишився лежати на столі, біля холодильника. Так-то і підмогу не викликати.

Тарас швидко зорієнтувався, підсвітивши вогнем запальнички і викручує стару лампочку. Слідом одразу міняє в плафоні на нову і вмикає тумблер. Погріб заливає м’яким теплим світлом, щоправда досить тьмяним, але все-таки світлом.

Потім він лізе до ляди і намагається її підійняти, та марно. Видно, при ударі замок захлопнувся. І навіщо тітці Галині замок на погріб, якщо він у сінях розташований, під підлогою? Треба буде запитати, коли тітка повернеться.

— Телефон маєш зателефонувати комусь? — запитує мене, не виявивши в своєму кожусі нічого корисного в даній ситуації.

— Н-ні, — тут холодно, а я лише хустку на плечі накинула. Довго ми так не протягнемо.

— А тітка Галина коли повернеться? 

— Ввечері, сьогодні. Години за півтори-дві повинна маршрутка прибути. — а в мене вже зуби цокотять від холоду.

— Ти що, замерзла? — питає, ніби й так не видно, що мене добряче вже дрижаки б’ють, чи то від хвилювання, чи то й справді від холоду.

— А що не видно? — огризаюсь, — А ти чого без телефона? І як тепер Микита там сам вдома? Чи він з мамою?

— А до чого тут Микита? Він поїхав зі своєю матір’ю, за нього не переживай, — відмахується Тарас, — На он тобі кожуха ліпше, накинь на плечі, поки зовсім не змерзла.

Знімає свого кожуха і навішує мені на плечі. Він доволі важкий і завеликий для мене, але зберігає тепло його тіла і пахне так приємно. Під кожухом у Тараса тільки тоненький светр, видно він не планував довго перебувати в холоді.

— То ти не живеш з матір’ю свого сина?

— Якого сина? — дивиться на мене здивовано.

— Як якого? Микити, звісно. Чи в тебе ще є діти?

— Микита мені не син, — регоче, аж голову запрокинув, — А з чого ти взяла, що він мій син?

— Ну як… — я розгублено кліпаю очима, бо була на сто відсотків впевнена, що Тарас батько Микити, — По-перше, ви схожі. По-друге, маєте однакове прізвище, він сам мені сказав. 

— Микита — мій племінник, син мого старшого брата, — йому мабуть дуже весело, бо майже після кожного слова робить перерву, намагаючись вгамувати свій сміх. — Тому і прізвища в нас однакові. Вони з дружиною їздили у справах, так буває інколи, то малого бешкетника зі мною залишають.

— Може огірочків хочеш? — намагаюсь якось розрядити обстановку, ніяковіючи від помилковості своїх висновків. От правду люди кажуть, краще спитати, а не додумувати собі щось.

— Та ні. Але бачу тітка на зиму добре приготувалась, за півтори години точно не зголодніємо.

Крутить головою по сторонах в тісненькому погребі.

— Щось шукаєш? — цікавлюся я.

— Та присісти десь би, не стояти ж півтори години. — починає переносити ящики з морквою, акуратно посортованою тіткою, і встановлювати їх один на одного. Так і вийшла морквяна тахта.

Тарас сідає на намощені ящики і дивиться на мене. Я в кожусі, закутана і зігріта, а він — мерзне, хоча виду намагається не подавати.

— Тримай, — знімаю кожуха і простягаю йому, — Тепер ти трохи погрійся.

Він дивиться на мене, ніби привида побачив.

— Ти чого? Я що, вважаєш, заберу кожуха в дівчини?

— Та нічого тут такого, — знизую плечами, — Трохи ти погрієшся, потім знову мені даси. А там може й сидінням поступишся на якийсь час, — переводжу на жарт.

— Маю кращу ідею. Сідай-но до мене на руки і закутаємось разом у кожуха, так точно тепліше буде. Ти ж навмисне мене заманила сюди, зізнайся, — я б мабуть здивувалася, якби він знову не почав іронізувати все, що відбувається.

Але я теж не ликом шита. Не треба брати мене на слабо, взяла і вмостилась йому на коліна. Він просунув руки під кожух, обійняв мене за талію і притиснув свого холодного носа до мого обличчя.

— А в тебе справді наречений є? — чомусь хриплим голосом, ледь чутно запитав Тарас.

— Був. Вже місяць, як ми розійшлися. А що таке? Чому питаєш? — моє дихання теж сповільнилось і говорити чомусь стало важко.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍