Читати книгу - "Смерть для чайників, Літа Най"

Глава 2. Злочин і кара

Чоловік, що стояв переді мною, ще не подивився на мене. Він механічними рухами дістав документи із салону автомобіля, глянув на наручний годинник, закрив машину та поставив її на сигналізацію. Я ж весь цей час не могла зрушити з місця, хоча думки мої навпаки, бігали в голові зі швидкістю блискавки. Так само різко і жахливо один за одним спалахували здогади.

Тепер я згадала, де ж бачила його раніше. Це ж було вчора. Вчора він уже проводив лекцію у нас в університеті, а я була так зайнята проектом, що поглянула на нього лише мигцем. Але зараз я на сто відсотків впевнена, що саме його я бачила уві сні. І що набагато гірше – це саме його я не мала сьогодні зустріти. Жодних сумнівів не залишалося, що дівчина говорила саме про цього чоловіка. У мене як на зло вилетіли всі слова, які вона мені сказала, залишилося лише одне: «Йди». І я ж пішла, навіть побігла. І якимось дивним чином прибігла прямісінько до нього в руки. «Від долі не втечеш», – промайнула чомусь злорадна думка. Наче все сьогодні будувалося так, щоб ми зустрілися. Але що обіцяє мені ця зустріч? Інтуїція каже, що нічого хорошого. Навіть не каже, а кричить. Господи, то чому я все стою як бовван?

Відмерши, як за командою «Вільно», я стала крутити головою, шукаючи шляхи відступу, але було запізно. Чоловік якраз випростався на весь свій значний зріст і поглянув вперед. На жаль, попереду стояла я. Щойно наші погляди зустрілися, загинула моя остання надія, що я все сама собі придумала і переді мною звичайний незнайомець.

Першою ознакою стало моє дивне відчуття. Зір різко вихопив чоловіка з-поміж інших деталей навколо. Він ніби став єдиним чітким силуетом серед розмитої маси. А потім я почула шум. Невловимий звук, абсолютно незбагненний, що так і наштовхував на щось надприродне і містичне. Мабуть, це нагадувало старе радіо у будинку моєї сусідки – бабусі Ніни. Воно транслювало лише одну радіостанцію, і то тільки після того, як ти хвилин десять крутив регулятор. Інакше він видавав незрозумілі звуки, які ніяк не складалися у виразні слова. Так і зараз, я чула шепіт, уривки слів або, можливо, просто звуки, які не могла розібрати, але чомусь здавалося, що це дуже важливо.

Наступним сигналом стала реакція самого чоловіка. Я ще можу зрозуміти, чому мені було до чортиків лячно: у мене сьогодні весь день не вписується у жодне слово в моєму лексиконі. Але чому, подивившись на мене, ця доросла людина не на жарт злякалася. Я бачила в його очах не просто страх, а дикий жах. Наче перед ним стоїть голодний розлючений ведмідь.

Потрібно віддати належне, реагував чоловік набагато швидше за мене. Вирішивши не продовжувати наше своєрідне знайомство, він відступив назад, одночасно знімаючи блокування з дверей своєї машини. Але в неї залізти так і не встиг. Буквально тієї ж миті він повалився навколішки, хапаючись руками за шию і марно намагаючись зробити хоч один вдих. Я чітко розуміла, що він вмирає. Як і знала, що я нічого не зможу вдіяти. Хотілося думати, що це знову мій страшний сон, але мокрі й солоні сльози, що текли по щоках, казали, що це дійсність, яка куди гірша за найжахливіші кошмари. Я вже збиралася відвернутися, але кинувши останній погляд на бліде обличчя чоловіка, я побачила, що його очі світяться. Ну так, чого вже незвичного. За сьогоднішній день мені б час перестати дивуватися. Визнаю, мені це здалося чаруючим, до моторошного чаруючим. Очі почали поступово випромінювати світло, набираючи яскравість, в якийсь момент вони вже палахкотіли білим, а в кінці різко потьмяніли – чоловік помер.

Я усвідомлювала, що не можна просто стояти і дивитися на тіло, що лежало на асфальті. Інтуїція наказувала мені тікати. Бігти якнайшвидше і якнайдалі. Але я не могла просто кинути чоловіка посеред парковки. Тремтячими руками я потяглася до свого рюкзачка, щоб дістати телефон і зателефонувати.... А куди в таких випадках потрібно дзвонити? У швидку вже пізно, а в поліцію – страшно. Це ж вони почнуть розпитувати, що трапилося, що я бачила. І що я маю сказати? Правду? Ну так, і найближчим часом на мене чекає чудовий відпочинок в санаторії для шизофреників.

Поки в голові крутилися думки, а пальці ніяк не могли впоратися зі змійкою на сумці, я відчула якийсь дискомфорт. Піднявши голову, я побачила яскраву кулю, що світилась над тілом чоловіка. Вона повільно піднімалась, злегка розхитуючись у боки, ніби від подиху вітру. Мені одразу ця штука не сподобалася. Вона скидалася на кульову блискавку. Було таке відчуття, що по моєму тілу пройшовся електричний розряд: волоски на руках встали дибки, серце закалатало, у вухах з'явився дзвін. З якоїсь невідомої причини я була абсолютно впевнена, що ця біла сфера небезпечна. Ніби вона самим своїм існуванням порушує певну гармонію світу. І мені б викинути дивні думки з голови та бігти, але це було якоюсь маною. Дивилася на цю кулю і не могла відірвати погляду, навіть не помітила, як почала поступово наближатися до об'єкта, що парив у повітрі. Повільно витягла вперед руку і, можу присягнутися, він почав пливти мені назустріч, наче за моїм наказом. Коли мої пальці майже торкнулися іскристої кулі, я на секунду задумалася, що я взагалі роблю, але незрозуміле внутрішнє відчуття не дало відступити, і я різко торкнулася невідомого предмета.

Навколо було темно, і я не одразу збагнула, що щільно зажмурилась. Через секунду цікавість перевищила страх, і я повільно розплющила спочатку одне, а потім і друге око. Нічого не трапилося. Навіть якось прикро. Мені здавалося, що повинно бути як у фільмах з крутими спецефектами: спалахнуло яскраве світло, відкрився портал в інший вимір, ну чи в крайньому разі я могла отримати суперсилу. Після всього, що сталося, я чекала чогось більшого. А так я просто тримала в руках невідомий об'єкт і не розуміла, що з ним робити. «Поклади до сумки, на господарстві все стане в нагоді», – іронічно підказав внутрішній голос. Я фиркнула, але про себе подумала, що це непогана заміна лампочкам, що постійно перегорають.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍