Читати книжки он-лайн » Сучасна проза 📚📝🏙️ » Порушник праху, Вільям Фолкнер

Читати книгу - "Порушник праху, Вільям Фолкнер"

66
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 6 7 8 ... 69
Перейти на сторінку:
ним, коли він походжав Майданом. Його прогулянки протягом року збігалися з присутністю Лукаса, який відвідував Майдан за необхідності — у будні, як білі, причому не фермери, а плантатори, які носили краватки і жилети, наче торгівці й лікарі, і наче самі юристи, нібито він відмовлявся, навіки відмовився поводитися та вбиратися так, як годиться не лише негру, а взагалі неграм із сільської місцевості, і завжди з’являвся в приношеному, але видно, що колись дорогого чорного тонкого сукна костюмі, такому самому, як на тому портреті в золоченій рамі, і чудовому капелюсі набакир, і накрохмаленій білій сорочці від діда, і з накрохмаленим комірцем без краватки, і важким ланцюжком від годинника, і золотою зубочисткою, яку його власний дід носив у верхній кишені піджака; уперше за другу зиму він озвався до нього, хоча Лукас одразу його пригадав; він подякував йому за патоку, а Лукас відповів, як відповів би його дідусь, хай, може, слова інші, і грамотність кульгає:

— Добряча вона цьогоріч вийшла. Як я її робив, то згадав, що хлопчаки якраз полюбляють солодке, а надто добру патоку, — і пішов собі далі, кинувши через плече: — Більше ні до яких потічків сеї зими не падай.

Він бачив його ще двічі після того: у чорному костюмі, у капелюсі, з ланцюжком від годинника, — але наступного разу без зубочистки, і Лукас дивився просто на нього, пильно у вічі, за п’ять футів, і пройшов повз нього, а він подумав: «Він уже мене забув. Він навіть мене й не пам’ятає», — доки наступного року дядько не сказав йому, що торік не стало Моллі, старої дружини Лукаса. Навіть не турбуючись, довго не міркуючи, звідки його дядько (певно, від Едмондса) міг це знати, швидко перемотав у своїй пам’яті все назад і сказав сам собі, відчуваючи власну правоту, полегшення, майже тріумф: «Тоді просто вона вмерла. Ось чому він мене не бачив. Ось чому він був без зубочистки», — думаючи з якимсь подивом: «Він був у скорботі. Не можна не бути чорномазим, коли горюєш», — а потім виявив, що вичікує, блукаючи Майданом, майже як два роки тому, коли шукав Едмондса, щоб передати йому ті два різдвяні подарунки-посилки, — і минуло два, потім три, далі чотири місяці, доки йому не спало на думку: а він бачив Лукаса у місті, було це раз на рік, у січні або лютому, і лише тоді зрозумів, чому: той приїжджав заплатити щорічні податки за свою землю. Отже, це було наприкінці січня, сонячного морозного дня. Він стояв на розі банку в блідому сонячному світлі та бачив, як Лукас вийшов із будівлі суду та перетинав Майдан просто йому назустріч, у чорному костюмі й сорочці без краватки, і чудовому старому капелюсі, набундючено зсунутому набакир, ідучи з такою прямою поставою, що пальто торкалося тільки плечей, з яких звисало, і вже видно було збоку в роті блискучу золоту зубочистку, і він відчував, як напружилися м’язи його обличчя, очікуючи, а Лукас підвів зір і ще раз глянув йому просто у вічі, дивлячись, напевно, зо чверть хвилини, а потім пішов далі, навіть трохи обігнувши вбік, щоб обійти; він теж не озирнувся та, стоячи на краю хідника, міркував у тьмяному холодному сонячному світлі: «Він цього разу мене навіть не згадав. Він мене навіть і не знав. Він навіть собі клопоту не завдав мене забути, — а потім подумав навіть з якимсь умиротворенням: — Усе скінчено». Тому що тепер він звільнився: той, який три роки одержимо втручався в його життя наяву і вві сні, тепер зник. Так, вони знову зустрінуться, безперечно; певна річ, вони перестріватимуться на вулиці в містечку, і так щороку, протягом Лукасового життя, але це буде вже не те: один буде вже не тим чоловіком, а лише його тінню, примарою, що наказала чорношкірим хлопчикам підняти його гроші та повернути, а другий буде лише спогадом про ту дитину, що простягнула гроші, а потім жбурнула їх на долівку, і спогад цей донесе до зрілої людини тільки збляклий проблиск про колись нестерпні сором і муки і потребу не у помсті, не у розплаті, а просто у відновленні самоповаги, у підтвердженні своєї мужності та білої раси. А одного разу той, інший, уже не буде навіть примарою того чоловіка, який наказав забрати монети, а для іншого муки і сором уже не будуть тим, що заслуговує на таку сильну пам’ять, але це стане лише легким, ледь відчутним повівом, як гірко-солодко-кислий смак щавлю — це листя він жував у дитинстві, — умерлим спогадом, що виринає тільки в момент смакування, а потім безслідно зникає, забуваючись, перш ніж відіб’ється у пам’яті. Він міг уявляти їхню зустріч, коли вони достатньо постарішають, і оголені нерви в них агонізуватимуть скаженим болем — таких люди, бо немає кращого слова, називають живими, і відстань, яка між ними вимірюватиметься не тільки минулими роками, але й половиною століття, стане нерозрізнюваною, як піщинки, як безліч вугляних пилинок у купі жару, і він скаже Лукасу: «Я той самий хлопчик, якому ви дали половину вашого обіду і який намагався розплатитися з вами такою річчю, якій люди знайшли назву «сімдесят центів», і все, що я міг вигадати, щоб зберегти своє обличчя, — це кинути їх долі. Хіба ви не пам’ятаєте?» А Лукас: «А це був я?» — або vice versa, усе навпаки, і це Лукас питатиме: «Я був тим самим, коли ви кинули гроші долі і не підняли, і я наказав двом чорномазим зібрати їх і віддати вам. Хіба ви не пам’ятаєте?» — і тоді настане його час дивуватися: «Це був я?» Тому що тепер усе скінчено. Він підставив іншу щоку, і це прийнято. Він звільнився.

Потім він повертався через Майдан у суботу, коли минуло досить часу по обіді (там грали у бейсбол на полі для старшокласників), і почув, що Лукас убив Вінсона Ґаврі за дверима Фрейзерової крамнички; години за три покликали шерифа, потім на іншому кінці телефонного дроту дзвонили в інший кінець округу, куди шериф поїхав уранці у справах, і де посильний, може, знайде його пізно ввечері або завтра вдосвіта: але це мало що змінить, навіть якщо шериф буде у себе в кабінеті; йому точно запізно буде являтися, бо Фрейзерів магазин — на Четвертій дільниці, і якщо Йокнапатофа — не те місце для чорномазих, аби ті стріляли білому в спину, то Четверта дільниця — найостанніше не те місце на весь округ Йокнапатофа, і жодний ніґґер, якщо мас бодай трохи

1 ... 6 7 8 ... 69
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Порушник праху, Вільям Фолкнер», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Порушник праху, Вільям Фолкнер"