Читати книгу - "Минуле поколінь, Павлюк Олександр"

Насичення чогось історією, наділяє шаною і важливістю. Простий предмет, пройшовши роки, будучи в різноманітних подіях, з купою вм’ятин і царапин, завше важливіший чогось нового.

Ліс мовчки розповідав більше за казкарів. Його очі не слідкували, а проводили. А руки, спадали листям на плечі. Його мова зрозуміла кожному, ліс не ділить на народи, хоч полюбляють ділити його. Він мудрець, володар своїх земель і сам собі суддя.

Яким звернув увагу на листки, які вже починали жовтіти.

- Яке сьогодні число?, - Раптом запитав хлопець.

- Десяте вересня, - Відповів Євтим, помітно спокійніший від того, що бачив навколо.

***

Заночували за метрів п’ятсот, прив’язали коней, Євтим розпалив вогнище, а Яким збирав сухі гілки для підтримання вогню. В лісі темніє раніше, то ж поки зовні ще було видно останні промені, в середині почалась темрява. Повечеряли солониною і хлібом, який скоро мав стати сухарем, а також куском сиру, який Євтим купив на ярмарку в одного турка з українським корінням, чи то навпаки, він зрозуміти так і не зміг.

- Оце ж я кажу, скільки хочеш за шмат того сиру?, - Доїдаючи.

- А він?, - Запитав Яким.

- А він таку ціну задер, що простіше козу купити, випасти, подоїти і самому, - Наголошуючи останнє слово, - Зробити того сиру.

- Ні корів, ні кіз, ні баранів я на твоєму подвір’ю не бачив, то ж таку велику суму віддати все-таки довелося, - Здогадливим тоном сказав Яким і відрізав ще шматочок сиру.

- Ні-чор-та, - По складах з підвищеним тоном відповів Євтим, - Я з ним цілих пів години жерся, а таки зараза вибив гарну ціну і забрав додому. Катря як побачила той кавалок, подумала, що когось пограбував.

- А може так і є, - Зі сміхом сказав Яким.

- Я! На відміну від декого, не продаю корову, по ціні породистого коня.

Яким сперся на стовбур дуба і перевів свій погляд на вогонь, який легко потріскував, здіймаючи іскри вгору, до верхівок вікових дерев.

Євтим вирішив щераз перевірити сумки, хоч і зробив би це вранці. Мав привичку, часто переконуватись в чомусь, то ж хвилин п’ять, рився в речах. Одразу після цього, повернувся до вогню і подивився на Якима, який все не міг відірвати погляд від полум’я, або ж просто не хотів.

- Я бачу, що тобі тяжко, але повір, ми скоро його знайдемо, - Обережно сказав Євтим.

- Знаю, але, мене глушить інше. Я не знаю, що буде далі, - Відповів через хвилину мовчання Яким, - Не знаю чого очікувати. Всі ті чотири роки, я бігаю від села до села, від міста до міста, від поля до лісу, як оно сьогодні.

Євтим уважно дивився на хлопця і як меншість співбесідників, справді слухав.

- Що буде, як його зустріну? А може доведеться зразу давати драла? Битися насмерть? Просити своє горло за чиєсь?, - Продовжив ще за мить.

Євтим все дивився, вдивлявся, роздумував і видихнувши, відповів.

- Часи складні, хоча дивлячись назад, не пам’ятаю, щоб вони хоть колись були легкими. Якщо на твої плечі знову впаде тягар, відповідальність, смута - прийми їх з гордістю, а чесної гордості, жодна жива й нежива душа терпіти довго не зможе. Те, що прилипло в голові, тут же відлипне.

Якиму не вірилося в слова Євтима, хоч він і вважав їх щирими.

«Чотири роки подорожей, небезпек, я став безхатьком. Я боюся того, з чим живу, чи того, з чим ще доведеться зжитися?», - Подумав хлопець.

- Давай засинати, нам ще добрих два дні в дорозі бути. - Сказав Євтим і підкинув доволі масивну колоду до вогню.

Початок вересня, а ночі ставали все холоднішими. «Навіть дивно», - Подумав дідусь.

Яким почув звук чиєгось виття, з легким настороженням подивився в горизонт, якого вже не було видно. Навколо так темно, що не гріх сказати «Хоч око виколи». Дуже швидко хлопець заспокоїв рефлекс, адже знав, що хижак не йтиме до світла вогню, а поки він погасне, їх уже тут не буде.

Справді, знання його не обманули, ніч пройшла спокійно. Якимове безсоння дозволило час від часу чути потріскування гілок вдалечі, що було характерним і привичним для лісу. Лишень почало сходити сонце, вони зібралися. Євтим знову перевірив сумки, а хлопець відійшов «по справах».

Поїхали дорогою вглиб лісу. Дідусь пояснив це тим, що так добиратимуться майже на добу менше, що звичайно мотивувало хлопця.

Ранковий ліс дуже сильно відрізнявся від вечірнього й нічного. У збереженій його масивності, появилася легка ніжність та привітливість. Усе, що жило в цій діброві, проводжало вершників з повагою та щирістю, а соцне зійшовши вище, нагадало про своє існування легкими промінями з-під листя.

Їхали в більшості мовчки, деколи перекидаючись парою слів про повалене дерево попереду, чи велитенського лося, якого можна було помітити вдалі від дороги. Ліс був дуже великим, на добрих десять кілометрів радіусу, якщо не більше. Час від часу Євтим розповідав якісь історії зі свого життя, розповідав і про Софію, від чого Яким особливо посміхався, про її дитячі «вибрики» і «халепи» в які вона вміла встрягати.

Дорогою зустріли тільки одного чоловіка, який навіть не звернув на них уваги, що було трохи дивнувато, враховуючи цікавість подорожніх один до одного.

Свіже повітря почало змінюватись легким, а сонце все вище підіймалося. Коли появлялось бажання їсти, діставали солонину і прямо так в дорозі обідали. Навіть попри зовнішні обставини, ліс створював бар’єр, все зовнішнє не мало жодного доступу сюди, неквапливість і масивність, два слова, що можуть характеризувати цю місцевість, цю і сотні-сотні інших по Україні.

Врешті, через пару годин, показалось на горизонті непривичне світло, те саме, наче в кінці тунелю. Пройдений етап і довгочікувана нагорода. Ліс - провідник, величний, схилив свою голову перед подорожніми і шанобливо провів до виходу, на дорогу, де знову відчувся запах дикого поля і пилу.

Нарешті можна було пуститися на конях за вітром, дозволити їм галоп, адже час не жде. Дорога ще довга і зараз вона не обмежує природніми перешкожами. Лише поле і вітер.