Читати книгу - "Руйнуючи долі, Стів Маккартер "

- Це… це… людинина? - тремтячими губами запитав Старший.

- Так, людинина. - ствердно кивнув Древен і присів біля нього. - Слухай, давай ти так не витріщатимешся, га? Ми швидко закінчимо всі справи і потім поговоримо. Я тобі розповім, як усе влаштовано. Але потім. Зараз обіцяй, що ти не нападатимеш із кулаками на людин.

Людинини? Старший напружився, смаколики не лізли більше в горло. Він озирнувся. Раніше вся його увага була прикута до крамниць, красивих і високих будинків, яскравих вивісок. А тепер він дивився на людей. Переважна більшість із них були драйтли. Але людинини зустрічалися то тут, то там. Він навіть бачив, як людинина перебувала в компанії драйтлів, і вони над чимось разом сміялися. А далі вулицею людинина вів під руку дівчину-драйтла. У Старшого відвисла щелепа. Він навіть не знав, що про це все думати.

- Я потім тобі все розповім. Якби я знав, як твій батько забив тобі голову, то розповів би раніше. Але зараз не час і місце. Купимо одяг, взуття, ще щось по дрібниці, і спокійно поговоримо. Добре?

Не дочекавшись відповіді, Древен потріпав Старшого за плече. Хлопчик смикнув головою, ніби позбавляючись залишків сну. Він ще довго кліпав очима, перш ніж кивнув Древенові. Тоді його супутник знову підвівся.

- Точно все гаразд? - перепитав він.

- Так. - ледь видавив із себе хлопчик.

Вони пішли далі. Старший відвертався щоразу, коли по дорозі йому траплялася людинина. Тепер усі ці квітчасті картинки та хитромудрі архітектурні споруди не тішили його очей. Задоволення від огляду такого величного та красивого міста він не отримував. Мовчки купили йому пару штанів, кілька сорочок та куртку. Древен купив йому розкладний ніж, в якому вбудована ще виделка та ложка. Таких штук йому не доводилося бачити у себе вдома, тож хлопчик чекав на можливість потримати цей предмет у руках. Тут же Древен купив дві великі сумки. В одну заштовхав усі покупки і звалив на плечі, іншу, порожню, віддав хлопцю.

Старший зустрічав людей все частіше. Тепер він не відвертався. Він вивчав їх. Ворога треба добре знати. На вигляд людинини виявилися дуже схожими на звичайних людей — драйтлів. Волосся тільки в них було набагато світлішим. Навіть білим. Драйтли такого ніколи не мали. Колір шкіри теж якийсь незрозумілий. У його народу все просто — червонуватий колір і все тут. У людинин же ні. Траплялися якісь бліді, засмаглі, жовті або темні. Напевно, вони мають у себе на Батьківщині якусь ієрархію. Касти. Кожна каста має шкіру свого кольору. Ще впадали в очі їхні носи. Жахливо великі, порівняно з акуратними носиками драйтлів. А у цих величезні. Нюх, мабуть, не гірший, ніж у собак. І тулуб у них якийсь короткий. Не набагато коротше, ніж у нормальних людей, але Старший все одно це помітив. Через місто вони йшли хвилин десять чи трохи більше. Коли Древен повів їх до тракту, Старший уже ясно бачив перед собою поліот. Ті самі три високі будівлі, що здіймалися над зеленими деревами, коли він вперше їх побачив. Хлопець не зводив з них очей.

Ще кілька хвилин вони йшли. Потім Древен зупинився і зійшов з тракту, поманивши за собою хлопчика. Він скинув сумку зі своїх плечей і вмостився на траву. Старший хотів зробити те саме.

- Ні, ти переодягайся.

Старший дістав із сумки штани, які йому сподобалися більше за інші, та сорочку. Швидко одягнув усе це на себе. Пошукав взуття у сумці.

- Спочатку до справи. Тобі треба запам'ятати кілька речей. - Древен покопався в кишені і вийняв папірець. - Це твій виклик. Тут написано, що тебе викликає поліот для проходження відбору по виявленню здібностей. Тут вказано ім'я та прізвище твого батька. А також ім'я та прізвище твого прадіда, який був алхімістом. Дердій Віксіс. Це запам'ятай. І ось це візьми із собою.

Древен вийняв кілька монет і віддав їх Старшому.

- Нікому не показуй. Твої батьки абсолютно не підготували тебе до життя. - драйтл похитав головою. - Тому перший рік забудь взагалі, що вони в тебе є. Трохи подорослішаєш, головою думати почнеш, розуміти, що до чого, тоді вже можеш про них згадати. Добре? Сховаєш і не чіпатимеш цілий рік. Обіцяй мені!

Старший покірно закивав головою і сказав слова обіцянки.

- Гаразд. Ніж із собою візьмеш, стане в нагоді. Сюди привели тебе батьки. Але в них справи в місті дуже термінові, і вони тебе довели до поліота і залишили. Зрозумів? Про мене ні слова, зрозуміло? Сумку дотягнеш? - запитав Древен.

- Так, без проблем. - впевнено відповів Старший, впевненість і бажання якнайшвидше потрапити в поліот горіли в ньому.

- Тоді головне ти все зрозумів. Як звали прадіда?

- Дердій Віксіс. В мене гарна пам'ять.

Древен кивнув. Він почухав підборіддя:

- Тепер із приводу людей. Розумієш, усі ті історії… Ні, це не вигадки. - швидко сказав Древен, побачивши реакцію Старшого на його слова. - Просто… все це було дуже давно. Так давно, що моря встигли висохнути, а гори перетворитися на пилюку. Ніхто не сперечається, що Алхіміст насправді існував. У столиці навіть музей є присвячений йому. Як? Ти що, ніколи там не був?

Музей? У його місті? Старший оторопів. Чому він не знав? Чи знав про це батько? Чому він йому ніколи не говорив про це, адже Алхіміст — найулюбленіший його герой усіх часів! Старший тільки зітхнув і опустив погляд.

- Нічого, ще побачиш. Так ось, це було все давно. Дуже. З того часу багато води витекло. Амаліонів уже не існує. Вони з людининами весь час воювали, доки одна зі сторін остаточно не перемогла. Людинини тепер для нас – не вороги. Не друзі, але й не вороги. Запам'ятай. Столиця надто консервативна. І то там можна зустріти людинину. В інших містах, які розташовані не на болотах, людинин більше. Уряди міст доклали чимало зусиль, щоб ми подолали блокаду людининів. Тепер наше життя покращало. Ми можемо купувати такі товари, про існування яких раніше не здогадувалися. Ми продаємо те, що у нас в налдишку за добрі гроші. Наші алхімісти… - він затнувся. - Знаєш, скільки нових технологій ми перейняли у людининів? Багато. Отже, це вигідна співпраця. Добре, що наша країна дає певні вільності кожному місту. Інакше ми жили б зараз, як у столиці. Там основна справа – це фермерство. Людинини вже сотню років тому пройшли це.