Читати книгу - "Руйнуючи долі, Стів Маккартер "

Старший слухав усе мовчки. Він розумів кожне слово, але не міг збагнути сенсу. Або прийняти його. Людинини живуть поруч? Химерниці більше не вороги? Драйтли забули, хто їх сюди загнав? Вони забули, скільки своїх втратили вони у кровопролитних війнах проти людей та амаліонів?

Древен похитав головою. Потрібно кілька тижнів розповідати хлопчику про устрій їхньої країни та взаємини з людининами. Чим займалися його батьки? Не ясно.

- Хочу сказати тобі ще кілька речей. - він серйозно глянув просто у вічі Старшому. - І це, можливо, буде важливіше за все інше. Ти не готовий до такого життя. Тому один Звід знає, як тобі буде тяжко. Не хотів би я опинитися на твоєму місці, хлопче. Ти маєш це прийняти. Тобі буде тяжко. Ніхто не піклуватиметься про тебе. Ти нікому не потрібен. Якщо ти зламаєшся, решта буде тільки рада. Тому ти маєш бути готовим до труднощів. Тоді ти зможеш їх подолати. Ніколи не опускай рук. Борися. До кінця. Як боролася твоя мати. Як боровся Алхіміст.

Древен піднявся. Він глянув у бік міста.

- Я повертаюся. І потім поїду з країни.

Старший теж підвівся. Він узяв важку сумку і закинув собі на плечі. Древен запустив руки собі за відворот сорочки. Він зняв із себе якийсь предмет на мотузці.

- Мій прадід подарував це моїй матері. Вона подарувала це моїй сестрі – твоїй матері. А та хотіла, щоб це було в тебе.

Древен віддав штуку Старшому і обійняв його. Через секунду він відсторонився і, не промовивши більше й слова, вирушив до міста. Старший ще довго дивився йому у слід. Сльози заблищали на його очах. Тепер він лишився сам. Відірваний від будинку у незнайомому місці. І йому належить стати алхімістом. Старший зітхнув, витер очі й подався до поліота.

Хлопчик підходив до поліоту. З близької відстані його потужні споруди здавалися ще більшими. Вони височіли над рештою будинків і дерев у цій місцині. Старшому здавалося, що вони йшли просто у небо. Поліот знайти було неважко. Пройти довелося близько кілометра або більше з важкою сумкою, але тракт вимощений прямо до вхідних воріт. Тракт завширшки метрів п'ять. По обидва його боки в низинках росли очерети та інші болотяні трави. Самої води хлопець не бачив, але відчував її запах. А ще жаби квакали, тож тут безперечно знаходилося болото. Коли він трохи ближче підійшов до поліота, то стало помітно, що увесь заклад трохи вище за всю місцевість. Напевно, перш ніж його збудувати, будівельники зробили величезний насип, щоб він не йшов у ґрунт у такій заболоченій місцевості. Поліот стояв, як на острові. Високі його береги брали свій початок задовго до паркану, що оточував поліот. Старший підійшов ближче. Кам'яний високий паркан та кам'яні ворота. Просто величезні. Як їх взагалі можна відкрити? Старший зачаровано дивився на них, не помітивши навіть драйтла, що стояв поруч.

- Хто такий? - пролунав голос.

Хлопчик трохи смикнувся від несподіванки. Він так захопився спогляданням цього чудового паркану та воріт, що не побачив маленького виносного навісу, що поставлений трохи збоку від воріт. Драйтл з червонуватим обличчям тицяв у його бік пальцем, недвозначно показуючи, що питання було поставлене саме йому. Одягнений драйтл був просто. Робоча чиста біла сорочка і світлого кольору штани. Волосся було коротким і чорним. Ніс широким. Занадто широким, як здалося Старшому. Сидів чоловік на стільці, схрестивши ноги. А перед ним стояв маленький стіл.

- Я прийшов на запрошення на навчання. - якомога впевненіше і голосніше сказав хлопчик.

Драйтл подивився за спину хлопчику, мабуть, хотів побачити його батьків чи інших родичів, які зазвичай доставляють дітей. Не побачивши нікого, він насупився.

- Мандруй звідси геть поки живий-здоровий. Таких, як ти, шарлатанів, приходить сюди щодня знаєш скільки? Чув сморід, коли сюди йшов? Це вони у болотах гниють. - зі злістю сказав йому чоловік у білій сорочці.

Старший витріщив очі від подиву. Страх підкрався до нього. Але вже за секунду він примружився. Напевно, цей драйтл просто лякає його. Швидше за все, багато хлопчаків хочуть потрапити сюди без запрошень.

- Напевно, ви втомилися відбиватися від брехунів, які тільки й хочуть пробратися сюди заради даху над головою. - скинув голову Старший.

Охоронець здивовано підняв брови.

- Чи не попросите ви мене показати моє запрошення? - знову спитав хлопчик.

Охоронець хмикнув:

- Показуй, якщо є що показати.

Старший підійшов до столу та поставив важку сумку на землю. Ох, наскільки легше відразу дихати стало. Він запустив руку за пазуху і вийняв папір, який йому раніше дав Древен. Охоронець взяв складений аркушик, не зводячи очей з хлопця. Потім розгорнув документ і почав читати. Потім він відкинувся на спинці стільця.

- Як звали алхімістів, які були у тебе в родові? - спитав він.

- Дердій Віксіс. Це мій прадід. У моєму родові був лише один алхіміст. Зрозуміло, я маю на увазі, на три покоління назад. - пояснив Старший.

- І коли ж тобі було наказано прийти сюди?

Старший зрозумів, що зараз його перевіряють. Треба було впевнитись, що він не вкрав цей документ і не намагається видати себе за іншого. Тільки одна проблема – він не вмів читати і не знав, що там написано у тому документі. Якщо охоронець підловить його, більше йому ніхто не зможе допомогти.

- Я запізнився. Але не з власної вини. У місті у моїх батьків з'явилися нагальні справи. Як бачите, настільки нагальні, що мені довелося прийти самому. - жодним м'язом на обличчі Старший не виказав, що бреше.

Охоронець почухав підборіддя.

- А твій батько...

- Хем. – швидко вставив Старший.

- Так, Хем. Він сказав тобі зачекати на нього тут? - запитливо глянув на хлопця драйтл у білій сорочці.

- Ні. Він буде ще довго зайнятий. І мати теж. - Старший розумів, що це прозвучало не дуже правдоподібно. - Ось подивіться на мою сумку.

Він швидко розв'язав вузол і почав діставати звідти на показ речі. Штани, сорочки, рушник, ще якісь штуки, які купив йому Древен і про призначення яких він не здогадувався.