Читати книгу - "Обіцяна душа, Angel Ver"

Розділ 2 Темне підземелля/ Chapter 2 Dark dungeon

 

В народі кажуть, що душа після смерті 

відправляється в два місця: або пекло, або рай.

Та чомусь всі забувають, що десь між ними 

існує ще - чистилище душ

author

Я померла…

Так, після зустрічі з шишигами, а що це саме вони я переконана, адже бачу їх так близько як тільки можна, враховуючи дану ситуацію. 

І як я могла сплутати цих потвор з дітьми? 

- Оклигала? - заговорив один з них. 

- Може вона німа? - говорить інший.

- Або глуха? - відповідає перший, і обидвоє заходяться реготом.

Та мені якось не до сміху, я викашлюю воду з легень, які горять вогнем. Наче це полум'я йде з середини самого тіла.

- Дід не казав тобі що на річку смертним ступати не можна? - а ось і Він.

Той чий голос я буду чути в своїх найгірших кошмарах, обличчя якого мені буде снитися ночати, та зводити мене з розуму на яву. 

- Сумніваюся що ти тепер спатимеш. - відповів на мої роздуми Він. 

- Оо, то я вже не “воно”? Не “істота”? - повторив Він, і дивно окинув мене поглядом.

Після того як я невдало окунулась в тріснувшу під ногами ополонку. До мене довго доходить інформація. Можливо через стрес а можливо через обмороження.

Та я чомусь не відчуваю холоду…

- Бо ти мертва! - і знову цей голос.

- Але ще ж рано… - заговорив один з шишиг.

- Цить, його величності видніше. - відповів інший, і вклонився Йому до ніг.

Хто ж саме цей “Він” - по правді кажучи, на той час я мало розуміла, та щей менше знала. Та один його вигляд доводив до жаху. 

До поясу Він походив на звичайного чоловіка, що в люту негоду вирішив прогулятися голим, темна коротка стрижка, рівний ніс, виразні вилиці, але якби не ці чорні як ніч крила, які тріпоче вітер і нелюдські копитячі ноги, я б назвала його симпатичним. 

- “Симпатичний” значить? - перепитав Він. - Моє ім'я - “Тан”. - додав.

- Ти копиррр…саєшся в моїй голлл..ові? - вичавила з себе я.

- Так. - відповів. - Звикай. 

- А як же привв..атність?- здивувалася я.

- Нагадайте о Великий Володарю, це точно саме те дівчисько що нам треба? Бо це якесь безмозке, і дохле. - подав голос один з шишиг.

Тан не відповів, за нього все сказав його погляд, який змусив всіх присутніх замовкнути та труситися зі страху. 

- Знай своє місце, ти бруд під ногами, смієш мені дорікати? Чи ти вирішив роздавати мені поради? - обурився Він.

- Що ви Володарю, як я смію. Ви тут наймудріший, і наймилосердніший, і найтерплячіший, і ….- договорити шишига не встиг.

- Зникни, щоб до завтра я тебе не бачив. - віддав розпорядження Тан.

Після цього, все що я відчула це - нічого, пустоту. І якби я не бачила що Тан підхопив мене та ми разом здійнялися в небо, то і не зрозуміла б нічого. Не відчула б сили гравітації на собі. 

- Освоюйся! Тепер ти мешкатимеш тут. - сказав Він, покалавши мене на землю. 

Оглянувшись навколо, у цьому місці куди мене закинув Тан. І це саме слова закинув - адже приземлилася я на тверду землю якоїсь глибокої ями. Де з джерел світла був лиш невеликий отвір через який я і потрапила сюди.

Тут пахло гниллю і сирістю, а ще землею. От тоді то я і зрозуміла що знаходжуся в ямі, глибокій як сам тартар. Хоча звідки мені знати, може я вже в ньому? 

Він ж сам сказав…що я мертва.

- Не стій там, залазь сюди. - почувся голос десь збоку цієї ями.

Очі вже звикли до темряви, і я повернула голову в сторону звуку.

- Володар не повернеться за тобою, не стій, бо якщо вони побачать… - знову цей голос. - Якщо побачать…

- Нам всім попаде. - гримнуло з іншої сторони.

І я піддалася тиску. 

Ступивши трохи в сторону першого звуку, я виявила що вздовж стіни розміщено багато ліжок, і заскочила на першу попавшу. 

Та в темряві не розгледіла що там хтось вже є.

- Я Анна, ти можеш залишитися зі мною, або якщо хочеш власне місце, то є одне вільне зверху, або  на іншій стороні три. - подала голос моя нова знайома.

Трохи звикнувши до світла, і до нових відчуттів. Я наче прокинулася від дивного сну. Та зрозуміла, що я не відчуваю жодних емоцій, наче я не жива людина а просто безбарвна оболонка. 

Апатія була моїм єдиним радником тоді.

І це мене зовсім не тішило.

Мені не хотілося кричати, вимагати повернути мене додому, я не могла навіть чітко формулювати речення в голові. 

- Нічого не відчуваєш? - знову запитала Анна. - Це нормально. Вперше сюди потрапивши я і зовсім не розмовляла місць, а може і більше, ліку часу тут немає. Мені здавалося наче всередині пустка, без емоцій, почуттів і навіть думок іноді не було. - продовжила вона. - Ти звикнеш, всі звикають, адже дороги назад немає.- додала.

- Ти краще не бовкай їй нічого лишнього. - знову обізвався голос з іншого краю ями. - Бо тебе покарають, а не її.

- Мене карають кожного дня. Одним менше одним більше. Що зміниться? - запитала Анна.

- Ти ж знаєш вона не ми. Вона його…- відповіла старша жінка, яку тепер я могла розгледіти краще, адже вона підповзла на край свого ліжка. 

- Ми всі його. - відрізала Анна. - Лілія?- звернулася до мене. - То ти залишишся зі мною?

- Звіддд…ки ти мене знаєш? Я хіба назив…ала своє ім'я? - здивовано заморгала я. 

- Його знають усі. Як і те хто ти. - знову голос жінки навпроти.

А далі все відбулося так швидко що ніхто і не зрозумів.

- Розмови? Дискусії? Дебати? - почувся мерзенний писк десь збоку.  - Володар буде не задоволений вам. Негайно всі злазьте вниз, і слідуйте за мною. - командував далі. - Хахааха, зараз хтось буде покараний, зараз будуть веселощі. - прошипів коли всі хто був присутній в ямі скочили вниз, з свої місць.

Всі, а це десятеро жінок. Хтось старший а хтось такий як я. І всі як один попрямували за мерзенним голосом. Я йшла останньою, слідом за Анною, боячись відбитися від людей, і залишитися в цих безкінечних лабіринтах на самоті. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍