Читати книгу - "Теплі полярні ночі, Юрій Тарнавський"

Другого вечора мама хотіла дати мені поїсти, коли я збирався лягати спати, таємно, без татового відома, та, попри спокусу погодитися, я рішуче відмовився і заснув навіть щасливішим, аніж коли стояв, дивлячись на стіну. Якби я пристав на її пропозицію, змарнував би все, чого досяг.

Третього вечора вона мене не чіпала.

7

Твоя баба?

Щоліта на кілька тижнів ми їздили до баби, яка мешкала далеко в горах. Спочатку ми недовго їхали в одному потязі, а потім пересаджувалися на інший, яким їхали кілька годин. Щоб дістатися туди, ми витрачали майже весь день.

Найбільше мені подобалася друга частина подорожі. Зазвичай ми були самі в купе, і я сідав біля прочиненого вікна, обличчям по ходу потяга, і повітря, що вдиралося крізь вікно всередину, здавалося холодною подушкою, так тісно притисненою до мого лиця, що мені було важко дихати.

Повітря змішувалося з димом паротяга і тхнуло вареними яйцями, такими ж, які ми їли з канапками, заздалегідь наготовленими й принесеними мамою у великому кошику, — і це мені подобалося.

Ще більше я полюбляв вистромити з вікна голову і тоді по-справжньому задихався від повітря й ледве хапав його ротом, але мені наказали так не робити, бо іскра з диму могла потрапити мені в око й осліпити. Хоч і наляканий, час від часу я не міг встояти перед спокусою і вихилявся з вікна, особливо на поворотах, бо тоді бачив увесь потяг: від паротяга попереду до останнього вагона. Обидва були навдивовижу маленькі, майже іграшкові, а сам потяг коротший, ніж я думав, що мені припало до душі.

Іноді в тата уривався терпець через мою поведінку, і він сердито зачиняв вікно, піднімаючи його вгору за шкіряний ремінець, що стирчав зі щілини в підвіконні.

Повітря поступово холоднішало й свіжішало, що вище ми здіймалися в гори. Всім це подобалося, і вікно знов опускали, якщо перед тим його підняли, і я поводився слухняно, щоб його більше не зачиняли.

Перед прибуттям ми проїжджали тунель, і в купе ставало геть темно, коли ми в нього заїжджали, повітря смерділо димом, і ляскіт потяга так гучно відлунював від кам’яних стін, що більше нічого не було чути.

Так тривало доволі довго, і здавалося, цьому не буде кінця, але потім зненацька знову ставало ясно, повітря було свіжим, ляскіт зникав, і чувся ритмічний стукіт коліс, що котилися рейками. Місто розлягалося перед нашими очима внизу, під високим віадуком, і потяг повільно просувався ним, аж до станції на його другому боці.

Станційні стіни вкривав білий тиньк, дах був з червоної черепиці, а з коників звисали вазоники з червоними квітами, що скидалися на полум’я.

Перон був вимощений кахлями, розділеними на квадратики, що нагадували мені плитку шоколаду, і йдучи по перону, я чув, як з-під моїх ніг вилітали звуки, немов ламали шоколад. Коли ми приїздили на гостини до баби, йдучи пероном, мені завжди здавалося, що я йду по величезній плитці шоколаду зі сріблястою обгорткою, здертою з неї, і тому цих відвідин я особливо дожидав.

Вона чекала на вас?

Баба завжди чекала на нас перед станцією у фіакрі зі складеним верхом, уся в чорному, з хусткою на голові, у сукні до землі, а в руках тримала ціпок з голівкою зі слонової кістки.

Вона цілувала мене, коли я сідав біля неї у фіакрі й, діставши звідкілясь зі складок сукні плитку шоколаду, втискала її в мою долоню — таку, як я уявляв, коли йшов пероном, і на яку, вона знала, я очікував. Наші речі ставили в багажник позаду, батьки й Нора затискувалися на передні й задні сидіння, що були навпроти, а візник вилазив на своє узвишшя, ляскав батогом, і фіакр котив у місто.

Цокотіння кінських копит брукованими вулицями знову змушувало мене думати про звук розламування шоколадної плитки, і я нетерпляче чекав, як ламатиметься моя, щойно ми доїдемо до бабиної хати та з’їмо те, що вона для нас приготувала. Не можна їсти солодке перед їжею і дозволяти шлунку керувати твоїм життям.

Ви їли?

Домашній житній хліб на заквасці, лискучий і з відбитком капустяного листа на скоринці, зі свіжозбитим маслом, сир зі сметаною, редькою, зеленою цибулею й кропом, а до нього свіжу маслянку, а ще зупу зі щавлем, рисом, сметаною і нарізаним вареним яйцем, так, як робила мама, тушкованого кролика в сметанному соусі з товченою картоплею та буряковим пюре, сирники, обсмажені в маслі, які подавали з вишневим та смородиновим варенням, медівники, суниці, малини й афини з цукром і вершками, м’ятний чай з медом і місцеву мінеральну воду з малиновим сиропом або без нього насамкінець.

Ти вкладався спати?

Злегка накрохмалена й дбайливо випрасувана постільна білизна ніжно гладила мене по шкірі, коли я заповзав між простирадл і миттєво провалювався в сон, наче вперед головою по гладкій і круто поставленій дошці, у супроводі ледь чутного запаху яблук, що їх зберігали в скринях.

Фіртка, що співала?

Перед хатою був квітник, відгороджений від вулиці залізним парканом. Фіртка відчинялася зі звуком голосу пташки, яка ніби кілька разів обережно цвірінькала, а потім завмирала, коли фіртку прочиняли або зачиняли.

Які квіти були в саду?

Уздовж паркану росли виткі рожі. Широка стежка з жовтого каменю від фіртки до дверей ділила квітник надвоє і проходила по периметру цих двох прямокутників, які займали решту квітника, помежовані таким самим каменем, який стояв сторч, поставлений під кутом. У центрі кожного з прямокутників розкинулися великі кола з білими півоніями по контуру одного й рожевими — другого й високими полум’яно-червоними жоржинами в самій середині. Густий килим матіоли вкривав решту кожного з прямокутників. У сутінках від них точився приємний і п’янкий аромат, що не вгамовувався аж до світанку. Запах був такий сильний, що від нього я часом прокидався серед ночі.

Помпа, що співала?

За хатою стояла помпа, що качала воду на город. Вона співала птахою під час роботи, довго-довго, і не збиралася замовкати. Мені іноді доводилося битися за право тиснути важіль, коли ми набирали відра, бо хотілося бути тим, хто змушує її співати.

А вода?

Вода, що текла з крана у відро, скидалася на кремезну чоловічу руку. А вода у відрі пахла, як оберемок холодних квітів.

Город за хатою?

Величезна яблуня росла в одному кутку вглибині городу, куди заледве проникало сонце, її гілля завжди утворювало напівтемряву, ніби місячної ночі. Яблука на ній були малі й червоні й, здається, стрибали по гілках, як пташки, коли я