Читати книгу - "Місто дівчат"

201
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 6 7 8 ... 124
Перейти на сторінку:
явно заробить собі пузо, якщо не буде обережна, подумала я. На інших фресках були зображені кремезні чолов’яги з тугими литками, які боролися з морськими чудиськами, тільки це виглядало радше еротично, ніж войовничо. (Відчувалося, що ті чолов’яги насправді не хочуть виграти поєдинок — думаю, ти розумієш, про що я.) Ще були лісові німфи, які силкувалися виплутатися з кущів — грудьми уперед, а неподалік у річці плескалися наяди, грайливо — ха-ха! — хлюпаючи водою на голі груди одна одній. Кожну колону обплітала грубо вирізьблена виноградна лоза і гліцинія (і лілії, звісно!). Атмосфера була як у борделі. Шикарно!

— Я проведу тебе прямо на виставу, — сказала Олів, зиркнувши на годинник. — Слава Богу, вона вже майже закінчилася.

Вона штовхнула великі двері, які вели до зали. Олів Томпсон, як не прикро про це писати, увійшла до свого місця праці з виглядом людини, якій не хотілося навіть пальцем чогось торкатися. А от я була зачарована. Інтер’єр театру приголомшував: зала скидалася на велетенську вицвілу скриньку для дорогоцінних прикрас, освітлену золотистим світлом. Я обвела її поглядом: прогнута сцена, глядацькі місця, звідки погано видно, важкі малинові завіси, тісна оркестрова яма, надміру позолочена стеля, зловісно блискуча люстра, глянувши на яку, одразу можна було подумати:

«А що як та штукенція зараз упаде?..».

Помпезна споруда, яка розвалювалась на очах. «Лілея» нагадала мені про бабцю Морріс — не тільки тому, що бабця любила древні гротескні театри на кшталт цього, а й тому, що вона сама була як той театр: стара, розцяцькована, горда і з голови до п’ят у старомодному оксамиті. Ми стали біля стіни, хоч у залі було повно вільних місць.

Точніше, глядачів було заледве стільки ж, як людей на сцені. І не тільки я це помітила. Олів швидко всіх порахувала, записала якесь число у невеличкому блокноті, що його витягнула з кишені, й зітхнула.

А от від того, що відбувалося на сцені, паморочилося в голові. Шоу явно наближалося до кінця, бо там панувала справжня веремія. Позаду на сцені вишикувалися в канкані з десять танцюристок і танцюристів. Вишкірившись від вуха до вуха, вони махали ногами аж до запилених небес. На середині сцени вродливий молодий чоловік і жвава молода жінка витанцьовували степ так, наче від того залежало їхнє життя, а ще виспівували на всі груди про те, як віднині все складеться якнайкраще, моя зіронько, бо ми з тобою закохані! Ліворуч стояла фаланга артисток: їхні костюми та їхні рухи ледь втримували їх на правильному боці моралі, от тільки яка роль була відведена для них у цій історії — хай про що там у ній ішлося, — було незрозуміло. Схоже, їхнім завданням було простягнути руки й помалу крутитися, щоб глядачі могли спокійно з усіх боків роздивитися їхні тіла амазонок.

З протилежного боку сцени жонглював кеглями якийсь чоловік, перебраний на волоцюгу.

Фінал — якщо то був він — добряче затягнувся. Оркестр гримів, хлопці й дівчата махали ногами, щасливі й задихані закохані повірити не могли, яке на них чекає неймовірне життя, артистки без поспіху демонстрували свої фігури, жонглер пітнів і жбурляв кеглі, аж раптом брязнули всі інструменти нараз, спалахнули прожектори, усі руки як одна злетіли догори — кінець!

Оплески.

Ні, не громові аплодисменти. Скоріше так собі — легенький шурхіт.

Олів не плескала. Я зааплодувала з увічливості, але в кінці зали мої оплески прозвучали самотньо. Невдовзі все затихло. Артисти покинули сцену майже в повній тиші, а це завжди поганий знак. Глядачі рядочком пройшли повз нас, наче робітники після зміни, — зрештою, ними вони й були.

— Думаєте, їм сподобалося? — запитала я Олів.

— Кому?

— Глядачам.

— Глядачам? — Олів закліпала повіками так, ніби їй ніколи і на думку не спадало, чи сподобалося глядачам шоу. Трохи поміркувавши, вона відповіла: — Розумієш, Вівіан, наші глядачі ніколи не приходять до «Лілеї» з радісними очікуваннями і ніколи не йдуть звідси піднесені.

 З того, як це було сказано, мені здалося, що вона схвалює такий стан справ чи принаймні змирилася з ним.

— Ходімо, — мовила вона. — Твоя тітка за кулісами.

Туди ми й пішли — за куліси, у саму гущу гамору й метушні, що завжди здіймаються за сценою після закінчення вистави.

Усі бігали туди-сюди, галасували, курили, переодягалися.

Танцюристи й танцюристки запалювали одне одному цигарки, артистки знімали свої головні убори. Кілька чоловіків у комбінезонах совгали з місця на місце реквізит — без поспіху, щоб, не дай Боже, не перестаратись. Тут і там чувся гучний, надривний регіт, тільки сміялися не з чиїхось дотепних жартів, а просто через те, що це люди театру, а в них так заведено.

Серед них була і моя тітка Пеґ, висока й дебела, з папкою в руці. Її каштанове із сивиною волосся було коротко й не зовсім вдало підстрижене — через цю стрижку вона скидалася на Елеонору Рузвельт, тільки з гарнішим підборіддям.

Тітка мала на собі довгу помаранчево-рожеву саржеву спідницю і оксфордську сорочку, начебто чоловічого крою. А ще сині підколінники й бежеві мокасини. Якщо тобі здається, що то був немодний ансамбль, не сумнівайся — так воно й було. Він був немодний тоді, був би немодний тепер і буде немодним, аж поки не вибухне Сонце. Ще нікому не вдалося гарно виглядати, нап’яливши на себе помаранчево-рожеву саржеву спідницю, синю оксфордську сорочку, підколінники й мокасини.

Її непривабливий вигляд ще гостріше впадав у вічі, бо тітка розмовляла з двома чарівними артистками з мюзиклу. Сценічний макіяж додавав їм неземного блиску, а їхні лискучі кучері були зібрані в пишні зачіски. Поверх костюмів вони накинули рожеві шовкові халатики. Словом, такого відверто сексуального образу жіноцтва я ще не бачила. Одна з артисток була білявкою — ще й платиновою — і мала таку фігуру, що Джин Гарлоу скреготала б зубами від заздрощів.

Друга — гаряча брюнетка, чию виняткову красу я зауважила ще раніше, з іншого кінця театру. (Хоча для того, щоб помітити, яка та жінка була приголомшлива, не треба було володіти особливими здібностями — це б і марсіанин побачив… із самого Марсу.)

— Віві! — закричала тітка Пеґ, і її усмішка осяяла мій світ. — То тобі таки вдалося, дитинко!

«Дитинко»!

Мене в житті так ніхто не називав. Відразу захотілося кинутися їй в обійми і розплакатися. Так приємно було чути, що мені щось «вдалося» — так наче я справді чогось досягнула! Хоча насправді всі мої «досягнення» — це те, що мене спочатку вигнали з коледжу, потім з батьківського дому, а насамкінець я загубилася на вокзалі

1 ... 6 7 8 ... 124
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Місто дівчат», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Місто дівчат"