Читати книжки он-лайн » Фентезі 🐉🧝‍♀️🗡️ » Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1

Читати книгу - "Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1"

187
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 6 7 8 ... 119
Перейти на сторінку:
моїм словам не надали жодного значення. Мої рятівники нічого не знали про якесь підняття землі у Тихому океані, я ж, зі свого боку, не вважав за потрібне наполягати на речах, у які, я знав, вони не повірять. Якось я відшукав знаного етнолога і засипав його детальними запитаннями стосовно давньої палестинської легенди про Дагона, Бога-Рибу, але, переконавшись, що мій співрозмовник безнадійно обмежений, я облишив спроби щось у нього дізнатися.

Уночі, особливо коли надщерблений місяць росте, я бачу це. Я вдавався до морфію, але наркотики приносять лише тимчасове полегшення, а потім як безпомічного раба затягують у свої обійми. Тож зараз я покладу усьому цьому край, надавши вичерпний звіт, який стане джерелом інформації чи, радше, предметом зневажливого висміювання моїх знайомих. Я часто запитую себе, чи не міг це бути лише фантазм — звичайний наслідок лихоманки, у якій я лежав після сонячного удару у човні просто неба після втечі від німецьких вояків. Я запитую себе, але щоразу у відповідь отримую мерзотне за своєю реалістичністю видіння. Я не можу думати про морські глибини, не здригаючись від видива безіменних істот, які, можливо, саме зараз, звиваючись, повзають морським дном, поклоняючись своїм прадавнім кам’яним ідолам, і різьблять власні ненависні подоби на підводних гранітних обелісках. Я мрію про той день, коли вони піднімуться над хвилями, щоб обхопити своїми гидотними пазурами залишки слабкого, виснаженого війною людства, — про день, коли землю поглине вода, а темні океанські простори здіймуться серед всесвітнього пандемоніуму.

Кінець уже близько. Я чую звуки біля дверей, ніби величезне слизьке тіло б’ється об них. Воно не має мене знайти. Господи, та рука! До вікна! До вікна!

Спогади про доктора Семюела Джонсона

Привілегія спогадів, хоч би які обривчасті чи нудні вони були, звично належить уже старшим людям. Як правило, то акурат через такі спогади незнані деталі гісторії і малі анекдоти про Велике передаються потомству.

І хай не оден читач спостереже, а пак відмітить ознаки старожитності у моїм стилю письма, то мене би тішило появитися серед представників сего покоління молодим чоловіком, поширюючи вигадку, що мене породили у тисяча восьмисот вісімдесять дев’ятім у Гамериці. Але зараз я, однак, порішив освободитися від Таїни, котору аж донині хоронив у страсі перед невір’ям. Я наміряюся розголосити людям правду і про свої многі роки, аби вдовольнити їх інтерес до правдивої інформації про Час, зо знакомитими постатями якого я був на коротку ногу. Знайте ж, що уродився я у фамільному маєтку в Девонширі, десятого дня августа, у тисяча шійсот дев’ятдесятім (або ж за новим Григоріанським літочисленням то було двайцяте августа), живучи зараз, отже, свій двіста двайцять восьмий рік. Рано приїхавши до Льондону, я зазнайомився ще в їх дитиньстві зо многими зі знаних людей правління короля Вільяма[9], включаючи оплакуваного пана Драйдена, котрий подовгу возсідав за столиками каварні «У Вілла». З паном Аддісоном і дохтором Свіфтом я добре зазнайомився вже потім, і був ще й ліпшим другом пану Поупу, котрого знав і поважав аже до самої його смерті. Але поскільки зараз я маю писати про друга, которого надбав пізніще, покійного дохтора Джонсона, то я відкину вбік своє минуле ради сучастності.

Вперве про сего дохтора я вчув у маю тисяча сімсят трийцять восьмого року, але в тен час ми ще не перестрілися. Пан Поуп акурат завершив епілог до своїх Сатир (оте, що починається: «Не двічі в році ти виходиш друком»), і готувався до його публікації. Дня, коли воно мало вийти друком, появилась також сатира у подражаніє Ювеналу, озаглавлена Льондон, тогди єще незнаного Джонсона, і сатира ся настільки потрясла місто, що многі джентльмени з тонким смаком заявили, що се робота поета куди ліпшого, аніж пан Поуп. Якщо й не дивитися на те, що деякі набрехи гуділи про чорні заздрощі пана Поупа, той не дав віршам нового суперника і краплини одобрення. Завважте також, що пан Річардсон, що також був Поетом, сказав мені, що «Пан Джонсон у скорім часі буде повергнутий ниць».

Я не був зазнайомлений з персоною дохтора аж до тисяча сімсет шісдесять третого, когди мене йому рекомендував у таверні Митра пан Джеймс Бозвелл, молодий скотландець прекрасної фамілії і освіти, але малим розсудком, метричні викиди якого я від часу до часу редагував.

Дохтор Джонсон, яким його зуздрів я, був повним, тучним чоловіком, погано вбраним і взагалі неохайним. Я пригадую, що він носив пухнасту завиту перуку, непідв’язану і без пудри, замалу для його голови. Його одіж була брудно-брунатна, сильно пожмакана, бракувало ж на ній не одного ґудзика. Його лице, затовсте, аби бути гожим, теж було відмічене слідами якогось дивного безладу; голова ж його вічно конвульсивно вертілася довкола. Про сесю ваду я, зрозуміло, знав і зарані, від пана Поупа, котрий не полінився був навести довідки.

Маючи десь біля семидесяти трьох літ, на повних дев’ятнадцять літ старший за дохтора Джонсона (я мовлю Дохтор, хай се звання йому й дали щойно по двох літах), я зазвичай чекав від нього певної поваги до моїх літ; а відтак не мав і великого ляку перед ним, яко мені то закидали. На моє питання про то, як йому полюбився мій хвалебний одгук на його вокабуляр у Льондонці, моїм часописі, він одрік: «Пане, я не вельми пригадую, щоб коли мені випадало читати ваш часопис, а опінія менш розумної половини людства мене в огулі не інтересує». Більше ніж уражений сякою неґречністю того, чия слава сама понукала мене добиватися його одобрення, я порішив одповісти на той же кшталт і повів, що хіба чудуюся з того, як такий мудрий муж судить про глибокомисліє трудів того, чиї артикули, як він і сам повів, нігди не читав. «Чого ж то, пане, — відрік Джонсон, — я не потребую зазнайомлюватися з трудами людини, даби осягнути поверховість його знань, когди він явно насміхається з них сам, так прагнучи упом’янути власні труди у першім же питанні, яке до мене звертає». Отак подружившись, ми багато про що бесідували. Когди ж, згоджуючися з ним, я мовив, що сумніваюся в автентичності поем Оссіяна, пан Джонсон відрік: «То, пане, залежить не на вашім розумінню чи довірі; те, що є очевидним для цілого міста, не стане видатним відкриттям для критика з Ґраб-стріт. Ви би зарівно могли підозрівати, що то не Мільтон написав Утрачений рай!»

Звідтоді я часто стрічався з Джонсоном, надто на зборах Літературного клубу, що його дохтор зафундував через рік, успілку з паном Бурком, парламентським оратором, паном Боклерком, джентльменом направду доброго ґусту, паном Ленґтоном, побожним мужем, а до того ще й капітаном поліції, паном Дж. Рейнолдсом, знаним штукарем, паном Ґолдсмітом, віршописцем, паном Наджентом, тестем пана Бурка, паном Джоном Гокінзом, паном Антонієм Шарм’є і зі мною. Ми звично збиралися на сьому годину, увечір, раз на тиждень, у Голові Турка, на Джерард-стріт, Сохо, аж поки ту корчму не продали і не зробили з неї приватний дім; опісля чого ми без проблем переносили наші збори в У Принца на Саквіль-стріт, в У Ле Тельє на Дувр-стріт, а також в У Парслоу і в Солом’яному будинку на Сент-Джеймс стріт. На сих стрічах ми дбайливо берегли наші супокій і взаємоповагу, а се вигідно відтіняє

1 ... 6 7 8 ... 119
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1"