Читати книгу - "Книга 1 : Кохання, що вбиває ., Anna O"

Глава 6. Втечі від почуттів

"Можна втекти від людини, але не від власного серця."

 

 

Минуло три роки.

Три роки, відколи він не дочекався мене.

Три роки, відколи я втекла від того болю, в який сама ж і кинулася.

Я вступила до університету й намагалася жити так, наче нічого не було. Наче я не пам’ятаю його очей, що заглядали в мою душу, його голосу, що був для мене домом, його рук, що притискали мене в той єдиний і останній раз.

І я майже змусила себе повірити, що минуле більше не болить.

Макс був тим, хто допомагав мені забути. Він з’явився в моєму житті несподівано – самовпевнений, харизматичний, із тієї категорії людей, які не приймають відмов. Його прислали сюди з Європи до тітки, і з першої ж зустрічі він дав зрозуміти, що я йому цікава.

Я не любила його.

Але я дозволила собі бути з ним.

Я сміялася, коли потрібно було сміятися. Говорила правильні слова. Тримала його за руку, коли він цього хотів.

Але коли він цілував мене – я відчувала порожнечу.

Я знала, що це несправедливо. Що я використовую його, як інструмент для знищення болю. Але що мені було робити?

Він хотів мене.

А я просто хотіла перестати хотіти його.

Я вчилася в одному університеті, Даня – в іншому. Ми були на різних факультетах, у різних світах. У нього була дівчина – Ріта, та, про яку всі говорили. Він не любив її, я знала це.

Але він був із нею.

Так само, як я була з Максом.

Бо так було простіше.

Все йшло за тим сценарієм, який я написала для себе.

А потім доля вирішила його спалити.

Одного дня, коли я поспішала на заняття, випадково врізалася в когось. Книжки розсипалися на підлогу, і я вже хотіла пробурмотіти щось на кшталт "вибачте", коли він підняв голову.

Даня.

Я не могла повірити своїм очам.

Його не мало тут бути. Його не повинно було тут бути.

Його перевели в мій університет. В наші коридори, наші аудиторії, наше місто.

В мій світ.

Я дивилася в його очі й бачила те, від чого бігла три роки.

Море.

Моє море, що колись стало для мене смертельною бурею.

В одну мить усе повернулося.

Наші ночі, сміх, дурні витівки в дитинстві. Його дотики. Поцілунок. Мій перший поцілунок.

Його губи на моїх. Його руки на моїй талії.

А потім він пішов.

Моє серце знову охопив вихор емоцій: біль, злість, ненависть, розчарування.

Я хотіла кричати.

Хотіла запитати, чому він повернувся? Чому тепер? Чому знову?

Але не сказала нічого.

Просто розвернулася й пішла, залишаючи його позаду.

Якби ж це було так просто.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍