Читати книгу - "Suffocation and a Dead End, Катріна Руд"

Dead End

Мабуть, у якийсь момент Хан заснув міцним сном без сновидінь, та коли отямився — шия затекла від незручного положення на чужих колінах і дуже хотілося пити.

Він звик до коротких сеансів «відключки» на кілька щасливих годин, прокидатися ще до світанку або навпаки лягати з першими променями сонця, звик до дезорієнтації після та легкого головного болю. Але сонця ніде не було видно, та що там, навіть вікон у кімнаті не опинилося, тільки суцільна темрява та звук чийогось дихання зовсім поряд.

Раптом згадалися недавні події, тривога накотила з новою силою.

— Як довго я спав? — запитав, розтираючи долонями припухлі після сліз очі.

Мінхо голосно зітхнув, увімкнув ліхтарик, що замиготів спочатку, проте вирівняв власне світло.

— Годин десять може… — прошепотів у відповідь, торкнувшись волосся Джісона й заправляючи пасмо за вухо. — Як ти?

Десять годин?.. Хіба таке можливо?.. Він рідко спить більш ніж чотири на день, не кажучи вже про стандартні для людей шість.

— Мабуть, істерика пішла мені на користь… — власний голос здався чужим, непроханим серед мороку, що оточував їх, ніби тиснув з усіх боків і тільки маленька світла пляма від ліхтаря могла опиратися цій силі. — Ніколи в житті стільки не спав. Що я пропустив?

Мінхо дістав із рюкзака шоколадний батончик з горіхами та залишки води у пляшці, простягнув Хану, злегка торкаючись похолоділими пальцями. На Джісоні звідкись за цей час опинилася і куртка Лі і якась трухлява чи то ковдра, чи то простирадло. Він підсів ближче, спираючись плечем, запхав до рота чималий кусень солодкого батончика та вкрив їх обох курткою.

— Ти швидко заснув, ще до опівночі, — спокійний тембр вкотре скинув камінь з душі.

На секунду можна було уявити, наче вони обговорюють щось дуже буденне, Мінхо розповідає як минув день чи як просувається робота над монтажем, в які ігри вони грали з Ліксом сьогодні чи через що знову жартівливо сперечалися з Чаном. Ніби все це — покинутий занедбаний будинок, примара, лячні кошмари — лише сон, вигадка, міраж. Але ні, Джісон досі відчував спиною двері з потрісканою фарбою, а розбурхана фантазія вимальовувала з тіней відпалих шпалер на стінах пазурі чудернацьких монстрів.

— Я намагався зловити зв’язок, але в цій кімнаті його точно немає. Вона затихла ближче до світанку, та вікна не повернула, клята відьма, — він простягнув Хану його телефон. — В обох здохла батарейка… Бісові айфони.

— Ти хоч поспав? — темні кола під очима Мінхо були відповіддю на це запитання.

— Ні, або з пів години, не знаю.

Обидва в унісон зітхнули. Погані аспекти цієї пригоди почали набирати обертів: майже не лишилося їжі, не лишилося води — ніхто з них не планував зостатися тут довше ніж на кілька годин, тож вони нічим не запаслися, батарейки в ліхтарях швидко сідали, телефони не живі й просити допомоги немає звідки.

— То вона зникла на світанку? — Джісон запитав із надією в голосі.

— Не зовсім… — похмуро. — Радше просто… Пішла спати? Вона ніби тут і не тут водночас… Можливо, є якийсь ліміт її сил чи присутності? У будь-якому разі, зараз я не чую нічого знизу.

Джісон прислухався, притискаючись вухом до дверей. А й дійсно, знизу не лунав шурхіт швидких кроків чи потріскування морозу у повітрі. Або примара стояла як вкопана на місці, не рухаючись кілька годин, або внизу її немає.

— Як гадаєш, може спуститися та спробувати вийти через двері, якщо вікна не варіант?

Мінхо хитнув головою, вимикаючи ліхтар задля економії — хтозна скільки ще доведеться просидіти тут, доки Фелікс не збагне, що щось не так та не кинеться їх шукати.

— Не думаю, що допоможе… Ми не змогли відчинити вхідні двері ні з вулиці, ні зсередини, вона утримує нас тут навіщось, чогось прагне або ж щось шукає… Вона не випустить нас, справа у цьому. І все це, — він махнув рукою перед собою, ледь не вдаривши Хана по обличчю, — не зникне саме по собі, скільки не чекай.

— Тобі треба щось робити. Потрібен план.

Хвилини тягнулися одна за одною, між ними запала тиша. Хан не бачив обличчя, та чомусь розумів, що Хо не в порядку. Відчував це в тому, як тисло міцне плече в його худорляве, як Мінхо намагався придушити гнівні зітхання, і як руки не знаходили собі місця, то випадково торкаючись Ханової ноги, то потираючись об власні коліна у нервовому жесті.

— Ти наляканий, — Джісон упіймав його долоню, переплітаючи пальці, — і це нормально. Боятися чогось — нормально, Хо.

— Знаю, просто, — Мінхо висмикнув руку, відвертаючись, — я не за себе хвилююся.

Джісон вперше порадів, що у кімнаті було так темно — навіть тьмяне світло ліхтаря викрило б розчарування в очах. Шок минув і тепер Мінхо знову уникав надто інтимних, особливих доторків, тих, що змушували метеликів у животі Джісона застрелитись, проклинаючи день, коли він бовкнув ту кляту дурість.

— Усе буде добре, сам казав, і я вірю, що ти не став би брехати мені.

Мінхо різко видихнув, ніби примарний кулак увіп’явся йому прямісінько у сонячне сплетіння.

— Вона чогось хоче від тебе, саме від тебе. Є ідеї чого саме?

— Жодної. Думаєш, вона бачить у мені свого чоловіка? Всі ці «ти зрадив мене»…

— Або вона бачить у тобі тебе і злиться, що ти маленьким від неї втік.

— Тоді це ніяк не пов’яжеш із цим «зрадив».

Вони знову замовкли, роздумуючи. Джісон дозволив собі розслабитися на коротку мить, відпустити думки деінде, щоб потім ті зібралися у гарну таку купку, яку можна було б назвати планом. За вікном — або за стіною, в якій мало б бути вікно — чувся шелест зливи, віддалений, немов мелодія з динаміків забутого десь на горішньому поверсі старого радіо. Котра вже година? Ще день чи вже вечір? Концепція часу зникла разом із сонячним світлом та цифрами на екрані смартфона.

— Все, що ми маємо, це теорії, — промовив Мінхо, сідаючи рівно та схрещуючи ноги. Куртка повністю впала на Джісона, огортаючи ванільно-цитрусовими нотками. — Теорія перша: чоловік сам убив її та влаштував підпал, бо зраджував, а вона почала здогадуватись. Кінець, бо я не пригадую, щоби ми дійшли ще якихось висновків.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍