Читати книгу - "Поштова лихоманка"

183
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 6 7 8 ... 100
Перейти на сторінку:
в такий спосіб, — думав Мокр, — певна смерть змінилася непевною смертю, а це вже певне покращення, так?» Він міг вільно ходити... ну — шкутильгати, на цей момент. І зовсім не виключено було, що десь в усьому цьому приховано можливість вигоди. Ну, так могло статися. Він умів побачити можливість там, де інші бачили голу пустелю. Відтак не буде шкоди в тому, щоб кілька днів пограти чесно, еге ж? Він мав би час загоїти ногу, він міг би розвідати обстановку, він міг би скласти плани. Він навіть міг би з’ясувати, наскільки незнищенними є ґолеми. Врешті-решт вони ж глиняні, так? Може, ці потвори розбиваються. 

Мокр фон Губперук звів погляд угору і взявся досліджувати своє майбутнє. 

Головний поштамт Анк-Морпорка мав довгий похмурий фасад. Це була будівля, зведена із суто прагматичною метою. Тож вона була, умовно кажучи, великою коробкою, в якій працюють люди, і мала два відведені назад крила, які охоплювали великий двір зі стайнями. Кілька розрізаних навпіл дешевих колон, встромлених перед фасадом, кілька ніш, вирізаних для різнокаліберних кам’яних німф, кілька кам’яних урн, що вишикувалися уздовж парапету, — так твориться Архітектура.  

На знак вдячності носіям думки, що втілилася в цій будівлі, добрі громадяни, а швидше їхні діти, вкрили стіни на висоту до шести футів графіті найяскравіших кольорів.  

Вздовж усього фронтону, під дахом, заплямувавши стіну зеленими й коричневими патьоками, тяглися бронзові літери, які складалися в слова: 

«НІ Д Щ, НІ СНІ , НІ ТЕМРЯВА Й Т МАН НЕ СПИНЯТЬ ВПЕВНЕНУ ОДУ МО », — прочитав уголос Мокр. — Що, в біса, це означає? 

— Свого Часу Поштамт Був Гордою Установою, — повідомив пан Помпа. 

— А оце що? — вказав рукою Мокр. 

На дошці значно нижче по фасаду потрісканою фарбою було написано менш героїчні слова: 

НЕПИТАЙТЕ НАС ПРО 

скелі 

тролів з кийками 

Драконів всіх видів 

Пані Кекс 

Виличезних зелених зубатих потвор 

Будьякі види чорних собак з помаранчевими бровами 

Дощі зі спанієлів 

туман 

Пані Кекс 

— Я Сказав, Це Була Горда Установа, — прогуркотів ґолем. 

— Хто така пані Кекс? 

— На Жаль, Не Можу Допомогти Вам Із Цим, Бане Губберук. 

— Здається, вони неабияк її боялися. 

— Схоже На Те, Бане Губберук. 

Мокр роздивлявся залюднене перехрестя посеред залюдненого міста. Ніхто не звертав на нього уваги, а от на ґолема іноді кидали погляди, причому не надто сповнені приязні. 

Усе це було так дивно. Йому було — скільки, чотирнадцять? — коли він востаннє користувався своїм справжнім іменем. І небо знає, скільки часу минуло відтоді, як він востаннє виходив з дому без особливих прикмет, які можна було легко і швидко зняти. Зараз він почувався голим. Голим, але непомітним.  

Так нікого й не зацікавивши, він піднявся поплямованими сходами і повернув ключа в замку. На його подив, ключ повернувся без зусилля, а двері, з яких пооблазила фарба, відчинилися цілком безгучно. 

Позаду почулися ритмічні лункі звуки. Пан Помпа аплодував. 

— Чудово, Бане Губберук. Ваш Перший Кар’єрний Крок На Благо Як Ваше, Так І Процвітання Цілого Міста! 

— Ага-ага, — пробурмотів Мокр. 

Він увійшов у великий темний вестибюль, напівосвітлений через великий, але закіптюжений скляний купол на стелі; навіть опівдні тут панував напівморок. Автори графіті попрацювали й тут. 

У сутінках він роздивився довжелезну ламану-переламану стійку з дверима та нішами для голубів за нею.  

Це були справжні голубині ніші. В цих нішах гніздилися голуби. Повітря сповнював кисло-солоний запах старого гуано, а коли кроки Мокра лунко загриміли по мармуровій плитці, в повітря безтямно шурхнули сотні голубів, скеровуючи лет до дірки в стелі, де бракувало однієї з панелей. 

— От лайно, — сказав він. 

— Нецензурна Лексика Не Схвалюється, Бане Губберук, — сказав за його спиною пан Помпа. 

— Чому? Нею тут усі стіни розписані! В будь-якому разі, це був опис ситуації, пане Помпо! Гуано! Тут його тонни, напевне! — Мокр чув відлуння свого голосу від далеких стін. — Коли це місце востаннє відкривалося? 

— Двадцять років тому, Поштмейстере! 

Мокр роззирнувся. 

— Хто це сказав? — спитав він. 

Голос, здавалося, йшов звідусіль. 

Почулося шаркання ніг по підлозі та стукотіння ціпка — і з непорушного, сірого, повного пилу повітря з’явилася зігнута постать старого.  

— Шеляг, мій пане, — прохрипів він. — Молодший листоноша Шеляг, мій пане. До ваших послуг, мій пане. Лише слово, мій пане, і я рвонуся, мій пане, просто рвонуся до праці, мій пане.  

Постать замовкла, щоб закашлятись — довго й тяжко, видаючи такий звук, ніби хтось гатив по стіні мішком каміння. Мокр побачив, що старий мав настовбурчену бороду того типу, що залишає враження, ніби людину перервали в процесі поїдання їжака.  

— Молодший листоноша Шеляг? — перепитав він. 

— То так, мій пане. Видите, ніхто не задержувався тут досить довго, щоби підвищити мене у званні. А вже ж мав би бути старшим листоношею Шелягом, мій пане, — багатозначно додав він і знову вибухнув вулканічним кашлем. 

«Швидше, це був би колишній листоноша Шеляг», — подумав Мокр. Уголос же він сказав:  

— І ви працюєте тут, чи не так? 

— Айно, мій пане, ми тут працюємо, мій пане. Теперки тут тільки я і хлопчина, пане. Він тямовитий, мій пане. Ми тут прибираємося, мій пане. Все за Правилами. 

Мокр ніяк не міг відірвати від нього погляду. Пан Шеляг носив шиньйон. В принципі, десь на світі, можливо, й існував чоловік, якому допомагають шиньйони, але ким би той чоловік не був, це був не пан Шеляг. Цей шиньйон був каштанового кольору, не того розміру, не тієї форми, не того стилю і, на загал, не тим, що треба. 

— О, бачу, ви вподобали мою зачіску, мій пане, — з гордістю сказав Шеляг, і шиньйон засовався в нього на голові. — Моє власне волосся, не чорнослив. 

— Е... чорнослив? — перепитав Мокр. 

— Даруйте, мій пане, я не мав би говорити сленгом. Чорнослив, як у «сиропі з чорносливом», мій пане. Затемницький сленг.[9] «Сироп із чорносливу» — то перука. Гадаю, ви зараз думаєте, що мало чоловіків мого віку ще си мають власне волосся. То все дякувати чистоті життя — і зовні, і всередині.  

Мокр роззирнувся на гори гуано, що бовваніли в смердючому повітрі.  

— Це тішить, — пробурмотів він. — Гаразд, пане Шеляг, а чи маю я власний кабінет? Або щось подібне? 

На мить та частина обличчя, яку видно було над пелехуватою бородою, набула виразу кролячої мордочки у світлі фар. 

— О, так, мій пане, т’ерет’чно, — поквапливо сказав старий. — Но ми більше тудою не ходимо, мій пане, нє, то всьо через підлогу. Дуже небезпечно. Ота підлога. Завжди може провалитися, мій пане. Ми живемо в роздягальні для службовців, мій пане. Якщо ваша ласка, пройдіть за мною, мій пане? 

Мокр заледве стримав вибух реготу. 

— Гаразд, — мовив він.  

Він обернувся до ґолема. 

— Е... пане Помпо? 

— Так, Бане Губберук? 

— Вам дозволено надавати мені ту чи іншу допомогу, чи ви просто вештатиметеся за мною, доки не настане час проломити мені голову? 

— В Єхидних Коментарях Нема Потреби, Шефе. Мені Дозволено Надавати Адекватну Допомогу. 

— То чи не могли б ви прибрати голубине лайно і впустити

1 ... 6 7 8 ... 100
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Поштова лихоманка», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Поштова лихоманка"