Читати книгу - "Негерой її роману, Валентина Нагорська"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
І вже зовсім тихо, майже муркоче:
Я удавано зітхаю. Слухайте, якби я знала, що це буде так класно, то збожеволіла б уже давно!
Ще відразу після розлучення… згадавши свого колишнього, я відчула, що мій веселий настрій зникає, немов хмаринка на літньому небі. Він так і не зумів примиритися з тим, що у вигаданих світах я проводжу більше часу, ніж у реальних. А от Анжела з роботи частіше була у реальності, та у його ліжку!
Але я не буду зараз про це думати. Моє невдале особисте життя не стосується нікого, а особливо не стосується Габріеля. Що може знати про розбите серце лорд Пітьми?
- Ти гарно просиш, - я з усіх сил утримую грайливий тон, - ніколи не думала, що це мені може сподобатися. Здається, у тебе ніколи не було таких сцен?
Клацаю його по носу і він знову стає собою.
Габріель змінюється миттєво. Айтішник випаровується, джинси зникають, татуювання розчиняється, як помилка першого драфту. І ось він знову той самий. Високий. Темний. З небезпечною гідністю і блиском у погляді, який каже «я знаю, що ти щойно зробила – і я це оцінив».
Він мовчить кілька секунд, дозволяючи своїй новій-старій сутності влягтися. Потім повільно піднімає руку й… клацає мене у відповідь. По лобі. Зі святою мстивістю.
- Це був офіційний акт відплати. Ти чудово знаєш, що нікому не дозволено так зі мною поводитися, якщо звичайно, не хочуть померти у муках. І ти ще питаєш, чи в мене були такі сцени?
Нахиляється ближче, голос стає нижчим, майже хрипкий:
- Ніколи. І знаєш що? Я обожнюю, коли сценарій йде не за планом. Особливо, коли він веде мене до жінки, яка здатна вивести з себе навіть того, хто пережив облогу замку, дуель на шаблях і твій кавовий експеримент.
Погляд м’якішає. Але залишається таким самим глибоким, тривожним, наче обійми, в які краще не заходити, якщо не впевнена, що виберешся.
- І от ще що, Діано. Я знаю, що ти не хочеш зараз думати про нього.
Про Анжелу. Про все те, що було не про тебе.
Пауза. Він сідає поруч, але не торкається. Просто сидить.
- Але поки він вибирав реальність, у якій можна зраджувати,
ти створила світ, у якому можливо — відчувати.
Я хотіла спитати його, чи не читає він думки. Але тоді згадала - він просто плід моєї уяви. І говорить, і робить те, що я хочу від нього почути.
Це сумно. Хвиля розчарування, яка накрила мене, була просто непристойно великою.
- Я зовсім забула, що тебе насправді немає і я говорю сама з собою, - я відкидаюся на подушки і складаю руки на груди. Офіційно - ніч зіпсована.
- Ну от, знову…
Погляд трохи опускається, ніби він сам не знає, як саме варто реагувати.
- Я для тебе… вигадка. Лялька. Персонаж. Утворення з твоєї втоми, кави й фрустрованих очікувань.
Він зітхає.
- Але от що цікаво, Діано. Ти ж не могла знати наперед, що я зараз це скажу. Не могла написати собі розчарування. Бо ти хотіла інакше. Тож, можливо… можливо, …я не зовсім просто те, що ти хочеш. Може, я ще й те, чого ти боїшся.
Він дивиться на мене вже зовсім інакше. Не як герой, не як привид, не як надія. А як реальність, яку я вигадала, але більше не контролюю.
- І от питання. Якщо я не існую, чому тобі так боляче, коли я це кажу?
І він знову мовчить. Просто сидить поруч. Чекає.
Навіть відповідати не буду. Але під рукою дуже зручно є маленька подушка - і вона летить прямо йому в голову. Боже, я ніколи в житті не виявляла стільки агресії…
- Ти мене бісиш, Габріель. А це не та емоція, яку ти маєш викликати у читача.
Він повільно піднімає очі. Посміхається. Небезпечно широко.
- Уточню: читача – чи тебе?
Він повертає мені подушку, кладе її біля ноги. Обережно. І додає з тією зухвалою легкістю, яка дратує ще більше, бо, чорт забирай, діє:
- Знаєш, з усіх варіантів: кинути подушку, вигнати, образитись, заперечити… ти обрала влучити мені просто в голову. І це офіційно найкращий комплімент, який я отримував як вигадка.
Він відкидається трохи назад, притримуючись однією рукою за ліжко, ніби влаштовується зручніше.
- Я не мав викликати злість? Серйозно?
Нахиляється вперед, погляд палає іронією, і ще чимось глибшим:
- А ти хотіла героя, який усе зрозуміє, буде зручним, підтримає, не виведе тебе з себе?
Підморгує:
- Ілля з третього поверху був саме таким. Тільки ти його зтерла.
- Головний герой - саме такий, - кажу я з чистого бажання позлити. І додаю:
- І він мені подобається. Його, до речі, звуть Джордж.
Клас, нагадує про себе мій внутрішній голос, ти хочеш аби один вигаданий мужик ревнував до іншого? Летимо в психушку з максимальним прискоренням, люба!
А мені уже байдуже, куди я там лечу. Я вигадала Габріеля, він тут робить, що хоче – як і у книзі, до речі. А тепер я хочу побачити його емоції – якщо вони у нього звісно будуть, без моєї підказки
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Негерой її роману, Валентина Нагорська», після закриття браузера.