Читати книгу - "Притулок пророцтв"

своєму дати зробити чоловічу роботу.

Він вдарив її кулаком і позадкував геть з гардеробу. Присмак блювотини в роті не проходив, доки Рейвен не заснула.

А скільки часу пройшло тепер? Рейвен обмацала свою руку. Пора робити новий поріз. Їй захотілося по-великому. Рейвен нахилилася і присіла, але тут двері рвучко відчинилися.

– Боже, ну і сморід, – голос Алексі.

– А це завдяки твоєму батькові, який не дав мені сходити в туалет.

Алексі стукнув її по потилиці.

– Говоритимеш, коли я скажу!

Він зав’язав їй очі і повів за руку.

– Ходи. Коли закінчиш, я тебе помию.

– Нащо ти зав’язав мені очі?

– Я казав мовчати.

– Це як хороший і поганий поліцейський? Ти, по-моєму, хороший.

Алексі пхнув Рейвен на унітаз. Без сідельця. Холодна кераміка. Коли вона зробила свою справу, він підняв її за плечі і штовхнув за завісу в душ. Відкрутив воду. Холодна! Заходився її мити.

– Отримуєш насолоду?

– Ще ні, – відповів Алексі.

– Краще поквапся, а то твій старий тебе випередить.

Алексі засунув її назад в гардероб і замкнув двері. Хтось вже встиг там прибрати.

– Одягни щось сухе з вішака.

– Це ж чоловічі речі.

– У темряві ніхто не розрізнить.

– Так і мій тато казав. Якщо я одягатимусь, як хлопець, то типи на зразок твого батька мене не облапуватимуть.

Алексі гримнув дверима.

– А твій дурний батько замість того щоб тебе захищати, розніс собі голову.

– Не залишай мене.

Тиша.

Навпомацки Рейвен знайшла у темряві штани і светр та одягла їх.

Скільки часу минуло? Спогад – як спалах. Постріл. Вона перебуває поза своїм тілом. Дивиться. На себе. На кров, що крапає з батькового чола. Його кров’ю Алексі виводить на стіні: «Сімнадцяте листопада».

– Що таке «Сімнадцяте листопада»? – спитала Рейвен.

– Дізнаєшся, коли я зможу тобі довіряти.

– Ти вже можеш мені довіряти.

Ще один день? Ще одна ніч? Рейвен закалатала у двері.

– Я хочу їсти!

Глухо.

Вона робить позначки днів. А менші відрізки? Година? Дві? Двері відчинилися, і хтось тицьнув їй у руки тарілку. Рейвен занурила у неї палець.

– Холодна мусака[7]? Я її й теплою терпіти не можу. Я не їстиму цього лайна.

Алексі тицьнув тарілку їй під ніс, розмащуючи масну страву по обличчі.

– Як собі хочеш, але наступних кілька днів більше нічого не отримаєш.

Він грюкнув дверима і знову їх замкнув.

Тихо проклинаючи Алексі, вона все-таки взялася згрібати мусаку з обличчя у рот. Змусила себе ковтати. Принаймні вона не помре з голоду. Довгенько ж її тут тримають. Але ж він – чоловік і захоче подивитися на неї голою, коли буде готовий переспати.

Рейвен має жити, доки не змусить його захотіти її, як ті чоловіки з «Лісістрати». Вона зможе зіграти цю роль. На неї чекають овації стоячи.

Тут Рейвен почула високий голос:

…сестричко, зваблюй його швидше. або знайди спосіб убити себе…

РОЗДІЛ 6

Нью-Йорк

Дуґан попросив таксиста не відразу їхати до центру імені Джейкоба К. Джавіца, де розташовані офіси федеральних служб.

– Проїдьте повз місце, де колись стояли вежі-близнюки.

– З такими заторами? Ми місяць їхатимемо.

– Заробиш хороші чайові. Я хочу побачити це місце.

За двадцять п’ять хвилин таксі під’їхало до зони реконструкції, яку колись називали Всесвітнім торговим центром.

Дуґан запхав руку в портфель, намацав целофановий пакет, а в ньому – бейсбольний м’яч. Провів пальцями по швах, стиснув.

– Усе, досить.

Водій обернувся до нього.

– Ви змусили мене пробиватися через усю цю купу машин, щоб кілька секунд подивитися?

– Саме так. Поїхали.

За сорок хвилин таксі зупинилося біля двадцятивосьмиповерхового федерального центру. Дуґан розрахувався і дав водієві ще десять доларів.

Перевіривши посвідчення і значок агента ФБР, охоронці пропустили Дуґана через турнікет до ліфтів, якими можна було піднятися до бюро.

Він вийшов на двадцять шостому поверсі, біля штабу оперативного командування.

Попрямував до служби контррозвідки і сказав білявій секретарці, що в нього призначена зустріч з новим експертом із Близького Сходу. Вона натиснула кнопку інтеркому:

– Прийшов агент Френк Дуґан, – тоді махнула рукою в бік коридору. – Третій кабінет ліворуч. Міс Герік вас чекає.

Коли Дуґан підходив до дверей, їх автоматично відімкнули зсередини.

– Заходьте, агенте Дуґан, – промовив м’який, майже дитячий голос. Елізабет Герік встала з-за столу йому назустріч. Привабливі, витончені риси обличчя, золотисто-каштанове волосся до плечей. Вона простягнула руку і міцно потисла долоню Дуґана. Зачекала, поки він почне розмову.

– Як вам Нью-Йорк, міс Герік? – запитав Дуґан.

– Майже всі кличуть мене Ліз. Це моє перше завдання. Я тільки-но з бази Квонтіко[8].

– Вам сподобалося стріляти по картонних макетах на алеї Хоґана[9]?

– Я пройшла підготовку.

– Квонтіко – не Близький Схід. Де ви навчалися?

– У Тегерані.

Дуґан був здивований. Ця симпатична молода дівчина-аналітик з Ірану? Жодного акценту.

– То ви, певно, говорите фарсі.

– Арабською теж. Слухайте, Дуґане, облишмо дурні балачки. Ми з вами полюємо на тих самих терористів. Я отримала оперативні дані, згідно з якими МЕХ розглядає «Сімнадцяте листопада» як можливого союзника в операції «Зуби дракона».

– Гаразд. Але кусатися не обов’язково.

Її сміх нагадував дзюрчання струмка. Ліз увімкнула комп’ютер і ввела пароль «Шатерник». Тоді розвернула монітор до нього.

На екрані з’явилося прикрите арафаткою обличчя.

– Кодове ім’я цього чоловіка – Шатерник, – пояснила Ліз. – Він був військовим розвідником у революційній армії аятоли. Зараз він на зв’язку з резидентом ЦРУ в Ірані.

– Як ви на нього вийшли?

– Під час іранської революції моя мати працювала секретарем в американському посольстві. Перед тим як будівлю було захоплено, а працівників взято в заручники, Шатерник вивіз нас із країни.

– Які у вас підстави йому довіряти?

Вона заплющила очі, ніби пригадуючи.

– Я прокинулася серед ночі, почувши голос, як мені здалося, солдата революційної армії. Він шепотів першу строфу з «Рубаїв»:

Від сну збудись! – Вже Ранок з Ночі ганку

В Небес віконці відхилив фіранку.

І глянь! – Мисливець Сходу вже спіймав

Шпиль мінарета у сильце світанку[10].

Це написав Омар Хайям, перський поет, його прізвище означає «шатерник». Він був сунітом, а революційна армія аятоли – шиїтська. Цей солдат-суніт під кодовим іменем Шатерник переправив нас до Туреччини.

У кадрі з’явився пейзаж – дюни та чагарники. Судячи з якості, рука в оператора тремтіла. Голос прошепотів:

– Це Ашраф, база «Моджахедін-е Халк» на північному сході Іраку.

Зображення сфокусувалося на огорожі з колючого дроту, за якою у стійці