Читати книгу - "Ім’я вітру"

діло. Ніхто не витрачав сил на браваду чи пусті погрози. Один із них оглянув кобилу, перевіривши копита, зуби та збрую. Двоє інших по-військовому вправно перебрали сакви та виклали на землю всі його пожитки. Дві ковдри, плащ із каптуром, пласку шкіряну сумку та важку, добре наповнену дорожню торбу.

— От і все, командире, — промовив один з чоловіків. — Окрім вівса, його фунтів із двадцять.

Командир став навколішки та, відкривши пласку шкіряну сумку, зазирнув усередину.

— Там тільки папір із перами, та й усе, — сказав Хроніст.

Командир озирнувся через плече.

— Ти писар чи шо?

Хроніст кивнув.

— Заробляю цим на життя, пане. І вам це геть не знадобиться.

Чолов’яга оглянув сумку, зрозумів, що це правда, і відклав її набік. Тоді витрусив вміст дорожньої торби на розстелений Хроністів плащ і ліниво перебрав витрушене.

Він забрав у Хроніста більшу частину солі та пару шнурків для взуття. Потім добряче засмутив Хроніста, узявши сорочку, яку той купив іще в Лінвуді. Вона була з тонкого полотна, пофарбованого в темну королівську синь, надто добра, щоб у ній мандрувати. Хроністові ще навіть не випадало нагоди її вдягнути. Він зітхнув.

Командир полишив усе інше, що лежало на плащі, та звівся на ноги. Інші по черзі оглянули Хроністові речі.

Командир заговорив.

— У тебе ж тільки одна ковдра, так, Дженнсе? — Один з чоловіків кивнув. — Тоді візьми одну в нього, тобі до кінця зими знадобиться ще одна.

— Плащ у нього в кращому стані, ніж у мене, пане.

— Візьми його плащ, але залиш свій. Те ж саме стосується тебе, Віткінсе. Залиш своє старе кресало, якщо візьмеш кресало в нього.

— Я своє загубив, — повідомив Віткінс. — Інакше я б так і зробив.

Увесь процес був напрочуд цивілізованим. Хроніст втратив усі свої голки, крім однієї, обидві запасні пари шкарпеток, вузлик сушених фруктів, цукрову голову, півпляшки спирту та пару гральних костей зі слонової кістки. Залишили йому решту одягу, сушене м’ясо та наполовину з’їдений буханець неймовірно черствого житнього хліба. Його пласка шкіряна сумка залишилася неторканою.

Поки ватага заново вкладала все в його дорожню торбу, командир повернувся до Хроніста.

— Тоді візьмімо гаманець.

Хроніст передав його.

— І перстень.

— Срібла в ньому — кіт наплакав, — пробурмотів Хроніст, здираючи його з пальця.

— Що то в тебе на шиї?

Хроніст розстебнув сорочку та показав тьмяне металеве кільце, підвішене на шкіряному шнурі.

— Просто залізо, пане.

Командир наблизився та потер його пальцями, а тоді відпустив; воно впало Хроністові на груди.

— То залиш собі. Я не стаю між людиною та її релігією, — сказав він, а тоді висипав вміст гаманця в одну руку та з вигуками, які виражали приємний подив, заходився перебирати одним пальцем монети. — Писарям платять краще, ніж я думав, — промовив він, почавши відраховувати частки своїх підлеглих.

— Ви, бува, не залишите мені гріш чи два з цієї суми? — запитав Хроніст. — Стільки, щоб можна було пару разів поїсти гарячого, та й усе.

Шестеро чоловіків повернулися до Хроніста так, ніби геть не вірили своїм вухам.

Командир розсміявся.

— Тіло Господнє, та в тебе явно міцні горішки! — у його голосі відчувалася несподівана для нього самого повага.

— Ви ж ніби маєте клепку в голові, — відказав Хроніст, знизавши плечима. — А людині треба їсти.

Їхній ватажок уперше всміхнувся.

— З цим я можу погодитися. — Він дістав два гроші та помахав ними, а тоді поклав назад до Хроністового гаманця. — То ось тобі два грошики за горішки, — кинув Хроністові гаманець і запхав гарну сорочку королівського синього кольору в сакву.

— Дякую, пане, — озвався Хроніст. — Вам, мабуть, незайве буде знати, що в тій пляшці, яку взяв один з ваших людей, міститься деревний спирт, яким я промиваю свої пера. Якщо він його вип’є, буде біда.

Командир усміхнувся й кивнув.

— Бачите, що буває, як поводитися з людьми добре? — сказав він своїм підлеглим, видершись на коня. — Радий знайомству, пане писарю. Якщо ви зараз підете своєю дорогою, то ще зможете дістатися Абатового Броду дотемна.

Коли до Хроніста перестав долинати стукіт кінських копит, він заново наповнив дорожню торбу, подбавши про те, щоб усе було гарно складено. Потім стягнув один чобіт, вийняв устілку й дістав щільно закутаний вузлик із монетами, запханий углиб носака. Кілька з них він переклав у гаманець, а тоді розв’язав штани, дістав із-під кількох шарів одягу ще один вузлик із монетами й доклав трохи грошей звідти до гаманця.

Секрет був у тому, щоб носити в гаманці саме таку суму, як треба. Буде замало — і вони засмутяться та, швидше за все, шукатимуть іще. Буде забагато — і вони прийдуть у захват, а тоді ними може заволодіти жадібність.

Третій вузлик із монетами був запечений у черству хлібину, яка б зацікавила хіба що найголодніших злочинців. Поки що він лишав її у спокої, так само, як і цілий срібний талант, який заховав у баночці чорнила. З роками він почав сприймати останній швидше як талісман на удачу. Його ще ніхто ніколи не знаходив.

Він мусив визнати: мабуть, це було найввічливіше пограбування в його житті. Грабіжники були ґречні, вправні та не надто тямущі. Втратити коня та сідло було сумно, але він міг купити інших в Абатовому Броді, і тоді в нього все одно залишиться вдосталь грошей, щоб жити спокійно, доки він не покінчить із цією дурістю та не зустрінеться зі Скарпі в Треї.

Відчувши настирливий поклик природи, Хроніст продерся крізь криваво-червоний сумах край дороги. Коли він застібав штани знову, у підліску щось раптово ворухнулося — з кущів неподалік вирвалася якась темна постать.

Хроніст невпевнено позадкував, збентежено скрикнувши, аж тут до нього дійшло: це ж лише ворона злітає, б’ючи крилами. Захихотівши з власної дурості, він розправив одяг і попрямував назад до дороги крізь сумах, змахуючи з себе невидимі нитки павутиння, що липли до його обличчя й лоскоталися.

Закинувши на плечі дорожню торбу й сумку, Хроніст усвідомив, що почувається надзвичайно безтурботно. Найгірше вже сталося, і це було не так уже й страшно. Крізь дерева пронісся вітерець, від якого тополеве листя, кружляючи, полетіло на заїжджену ґрунтову дорогу, наче золоті монети. День був прекрасний.

Розділ третій

Дерево і слово

Коут знічев’я гортав книжку, намагаючись ігнорувати тишу порожнього шинку, аж тут відчинилися двері і до зали ввійшов, задкуючи, Ґрем.

— Оце тільки зараз упорався. — Ґрем із перебільшеною обережністю пропетляв лабіринтом столів. — Хтів занести її вчора ввечері, але тоді подумав: «Іще разочок намащу, потру, а тоді хай сохне». Не