Читати книгу - "На бій за волю. Перемога через поразки. Україна у війнах і революціях 1914—1921 років"

Перейшовши на західний берег Збруча, українські війська опинилися на польській території. Згідно з умовами договору між урядами Польщі та УНР, українські вояки мусили здати зброю, коней та все військове майно. Через кілька днів рештки української армії були відправлені до таборів для інтернованих, розташованих у різних куточках Польщі.

Другиф зимовий похід армії УНР

(А. Руккас)

Відступ Армії УНР на територію Польщі не означав завершення збройної боротьби проти більшовиків. Ще на початку 1920 р. у радянських тилах дедалі частіше вибухали спонтанні селянські повстання, які систематично підривали позиції харківського уряду УСРР. Під час літнього польсько-українського наступу вони відіграли важливу роль, відтягуючи на себе з фронту значні військові сили більшовиків. На зламі 1920—1921 рр. повстанський рух тільки посилився. Можна припустити, що зі зброєю в руках у той час в Україні проти радянської влади виступало близько 40 000 осіб. Зрозуміло, що ця кількість не була постійною, так само як і кількість окремих загонів, що брали участь у боротьбі. Окрім справжніх повстанських армій, таких як кільканадцятитисячні відділи Н. Махна, діяли також невеличкі локальні групи, які налічували по 20— 30, осіб. Головною причиною селянського незадоволення владою більшовиків була їхня грабіжницька економічна політика, особливо так звана продрозкладка — фактично натуральний податок, який забирав у селян усі запаси продуктів.

З повстанським рухом пов’язував свої сподівання на повернення в Україну еміграційний уряд УНР. Ще перед своєю катастрофою в листопаді 1920 р. він планував створення осередку, який координував би дії окремих селянських отаманів і встановив би над ними політичний контроль державної влади УНР. Незадовго до відступу за Збруч спеціальне завдання було доручено генералові А. Гулому-Гуленку. За наказом верховного командування (фактично самого С. Петлюри) разом із кінним відділом він пробився в тили більшовиків, аби здійснити об’єднання розпорошених доти повстанців у більше партизанське формування. Однак через брак набоїв А. Гулий-Гуленко невдовзі був змушений розпустити свій відділ і взимку 1921 р. відступив до Румунії.

Попри першу невдачу, у січні 1921 р. верховне командування української армії повернулося до попередньої думки й зажадало від Ради народних міністрів виділення коштів на фінансування повстанської діяльності на території радянської України. Уряд УНР асигнував на ці цілі 100 млн. гривень і 50 000 польських марок, доручивши одночасно міністрові шляхів С. Тимошенку контролювати використання грошей. Найважливіше рішення було ухвалено під час наради старших начальників Дієвої армії УНР, скликаної за ініціативи С. Петлюри в останні дні січня 1921 р. у Тарнові. Її учасники постановили заснувати Партизансько-повстанський штаб (ППШ) — спеціальний орган для координації підривних антирадянських дій в Україні, який безпосередньо підпорядковувався С. Петлюрі як головному отаманові війська УНР. Організацію штабу було довірено командирові 4-ї Київської стрілецької дивізії — генералові Ю. Тютюннику.

Українська сторона вступила в переговори з генералом Т. Розвадовським, тогочасним начальником польського Генштабу, що зрештою мали, як здавалося, дуже позитивні результати. Поляки погодилися на організацію повстанського штабу на своїй території, узяли на себе зобов’язання фінансувати його діяльність і забезпечувати всіма необхідними документами й матеріалами. Люди, на яких указав Ю. Тютюнник як на необхідних йому для роботи, були звільнені з таборів. Також поляки пообіцяли в разі вибуху широкомасштабного загальнонаціонального повстання на Наддніпрянщині озброїти інтернованих українських вояків і відправити їх до України воювати проти більшовиків.

Після повернення до Тарнова генерал Ю. Тютюнник розпочав організацію штабу. Водночас до Львова було відправлено підполковника О. Кузьмінського, який за співпраці з розвідувальним відділом штабу польської 6-ї Армії мав організувати біля кордону широку мережу перехідних пунктів. Завданням штабу Ю. Тютюнника була координація повстанських виступів у північній частині Правобережжя, вище від умовної лінії Рибниця — Вапнярка — Христинівка — Черкаси. Решту території на південь від цієї лінії мав тримати під своїм контролем інший повстанський штаб, який організував у Румуни генерал А. Гулий-Гуленко. Зони відповідальності цих штабів поділялися на повстанські райони, очолювати які було призначено довірених старшин, котрих поляки тихцем звільняли з таборів для інтернованих і нелегально переправляли до радянської України.

Першим реальну роботу розгорнув штаб у Тарнові. Трохи згодом запрацював і штаб А. Гулого-Гуленка, котрий досить довго очікував на прибуття з Польщі команди майбутніх працівників і виділення потрібних коштів. Лише в червні 1921 р. йому вдалося нарешті порозумітися з владою в Бухаресті. Румунський Генштаб погодився тоді на створення українського Інформаційного бюро й Повстанського штабу в Кишиневі. Співробітників цих установ румуни забезпечили відповідними документами, дали право на безкоштовний проїзд у службових справах румунськими залізницями. Також у Бухаресті погодилися повернути українцям зброю, яку в 1919 р. румуни конфіскували під час інтернування на своїй території Запорізької дивізії.

Початково ставлення польської влади до повстанських приготувань українців було виразно позитивним. Дії українців підтримав, зокрема, міністр закордонних справ Е. Сапега, який дав детальні вказівки щодо організації штабу послові УНР Михайлову. До роботи з Ю. Тютюнником активно підключився розвідувальний II відділ польського Генштабу. У меморандумі від 18 березня 1921 р. поручик Є. Ковалевський, якого невдовзі польське командування призначило координатором усієї операції, підкреслював колосальне значення, яке матиме для Речі Посполитої повстанський рух. За його словами, це дало б «початок новій організованій боротьбі за самостійну українську державу». Зрозуміло, що повстанців слід було взяти під польський контроль. «Ясна справа, — писав поручик Є. Ковалевський, — необхідність підпорядкувати цей рух нам таким чином, аби керування залишилося в руках компетентного польського командування й аби цією акцією після її координації керувати на підставі військової науки шляхом надання їй відповідних форм, видання інструкцій, локалізації в терені. Політична, економічна, а навіть і військова необхідність акції є цілком очевидною... У загальній українській акції завданням польської розвідки було б підпорядкування розвідки української для того, щоб зберегти для себе контрольні позиції, дати українцям можливість провадити цю працю на власній території з тим, щоб зібрані відомості після перевірки використовувати як з оборонною метою проти радянської Росії, так і з наступальною метою на випадок нашої дипломатичної акції, коли почнеться український наступ».

Однак після ратифікації Ризької мирної угоди готовність поляків до співпраці з повстанцями значно зменшилася. Цивільна влада цілком відійшла від цієї справи, натомість військові кола почали схилятися до обмеження масштабів запланованої операції. II відділ Генштабу, сподіваючись на закріплення на триваліший час статус-кво на Сході, пропонував у квітні 1921 р. залишити