Читати книгу - "На бій за волю. Перемога через поразки. Україна у війнах і революціях 1914—1921 років"

штаб Ю. Тютюнника в Польщі, але використовувати його поки що лише як «розвідувальний орган і в разі потреби — диверсійний». Зміна польської позиції значною мірою вплинула на перенесення повстання на пізніший термін. Початково планували розпочати його наприкінці травня, але остаточно було вирішено розгорнути активні дії в Україні лише в серпні, після жнив, коли радянська влада почне реквізувати збіжжя, чим неодмінно спричинить незадоволення серед селян. Сигналом для загальнонаціонального повстання мав стати військовий рейд, здійснений організованим на території Польщі повстанським відділом.

У червні 1921 р. Партизансько-повстанський штаб було переведено з Тарнова до Львова. Спочатку він розташовувався в центрі міста, але з огляду на необхідність конспірації зупинилися врешті на львівському передмісті Підзамче. Штаб мав працювати в тісному контакті з Експозитурою V розвідувального II відділу. Верховного командування Війська Польського на чолі з майором К. Фльореком, яку було створено у Львові на початку червня після ліквідації штабу 6-ї армії. Зв’язковим офіцером між Ю. Тютюнником та польською військовою владою став уже згадуваний поручик Є. Ковальський, котрий намагався перебрати у свої руки повний контроль над розвідувальною діяльністю української сторони.

До цього часу підготовку до повстання провадили в кількох незалежних один від одного осередках. До майбутньої операції на території радянської України, окрім штабу Ю. Тютюнника, мали відношення міністерство шляхів на чолі із С. Тимошенком, а також міністерства пошти і телеграфів, внутрішніх справ, преси і пропаганди. У червні було прийнято рішення, щоб усі дії координував Партизансько-повстанський штаб. З цією метою з кожного відомства виділяли структурні підрозділи, котрі підтримували контакти з Україною й підпорядковувалися Ю. Тютюннику. У рамках львівського штабу було утворено такі відділи: оперативний (начальник — полковник Ю. Отмарштейн), організаційний (начальник — сотник Л. Ступницький) та адміністративно-політичний, або «цивільного керування» (начальник — підполковник О. Добротворський). До складу останнього увійшли чиновники, делеговані міністерствами еміграційного уряду УНР у Тарнові, котрі мали одразу після вступу до України розпочати відбудову цивільної адміністрації на визволених землях. У Львові цей підрозділ займався підготовкою інструкцій для майбутніх органів місцевої влади, а також різноманітних статутів, які матимуть чинність у перехідний період в охоплених повстанням районах. «Цивільне керування» підтримувало постійний контакт із конспіративною організацією залізничників, займалося також нелегальним увезенням до УСРР великих партій агітаційної літератури. Значну свободу в діях мала розвідувальна секція штабу, якою керував підполковник О. Кузьмінський. Секція тісно співпрацювала з польськими спецслужбами і, скоріш за все, здійснювала певні самостійні заходи за спиною Ю. Тютюнника. Вона утримувала мережу так званих контрольно-етапних пунктів на кордоні із СРСР, розташованих у Сарнах, Рівному (підпункти в Словідобичах, Усті, Острозі), Кременці, Тернополі (підпункти в Манівцях, Підволочиську, Сидорові) і Копичинцях.

Активні повстанські приготування, які тривали під егідою Польщі та Румунії, не залишилися поза увагою більшовицької влади. Детальну інформацію про діяльність Ю. Тютюнника й А. Гулого-Гуленка радянські спецслужби одержували від перехоплених кур’єрів УНР. Окрім того, НК вдалося дуже глибоко проникнути до еміграційного середовища й навіть до самого Партизансько-повстанського штабу. Вірогідні відомості вказують на те, що більшовицькими агентами були серед інших підполковник Б. Снігірів та сотник Захаревич-Заряний, котрі належали до найближчого оточення Ю. Тютюнника. На користь червоних працював також П. Жидківський, — довірена особа головного отамана, — відправлений до України з дорученнями до конспіративних організацій залізничників. Його провокативна діяльність призвела влітку 1921 р. до розгрому уенерівської розвідувальної мережі, що діяла на вузлових залізничних станціях.

Робота радянської розвідки значно полегшувалася завдяки тому, що самі працівники штабу Ю. Тютюнника досить недбало ставилися до засад конспірації. Буквально через кілька днів після того, як повстанський центр розташувався у Львові, цей факт став загальновідомим. Ю. Тютюнник, який звинувачував у цьому польських офіцерів з Експозитури II відділу Генштабу, згадував: «Скоро до готелю („Європейський“, де зупинився український генерал — А. Р.) почали прибувати різні втікачі з України й просили їм показати Штаб або мене самого. З’явилися і купці, котрі емігрували разом з нами з Поділля». Не дуже обережно поводилися й співробітники генерала А. Гулого-Гуленка, який із Кишинева керував повстанськими організаціями на півдні України. У серпні 1921 р. І. Романченко доповідав про жахливі «вчинки» кур’єра генерала — якогось Степаненка, котрий дорогою до Румунії затримався в Станіславові, влаштував гулянку, а потім публічно переглядав таємні документи в ресторані.

Улітку 1921 р. радянський уряд України мав уже дуже детальні відомості про функціонування львівського штабу. Однак цього факту не збиралися завчасно виявляти польській стороні, очевидно, побоюючись деконспірації більшовицьких агентів, що працювали в оточенні Ю. Тютюнника. Гарною нагодою для чергового радянського демаршу у Варшаві став арешт чекістами генерала О. Галкіна — колишнього військового міністра УНР, якого направили до України із завданням узяти у свої руки керівництво київським Центральним повстанським комітетом. Маючи можливість посилатися на зізнання генерала й документи, що були в нього знайдені, голова Раднаркому й водночас народний комісар закордонних справ УСРР X. Раковський направив 29 вересня 1921 р. ноту польській владі, у якій детально описав діяльність, організаційну структуру й персональний склад Партизансько-повстанського штабу. Ті самі відомості, доповнені додатковими деталями, було повторено в протесті від 30 жовтня, який посол радянської України О. Шумський вручив голові польського зовнішньополітичного відомства К. Скірмунту вже після того, як генерал Ю. Тютюнник розпочав свою операцію. Подібні демарші більшовицькі дипломати робили й у Бухаресті. Подробиці з приводу діяльності штабу А. Гулого-Гуленка в Кишиневі та підпорядкованого йому осередку в Бендерах було представлено у двох нотах, які підписали X. Раковський і Г. Чичерін (від 13 серпня і 3 жовтня 1921 р.). Ці протести вплинули на позицію румунів, які були змушені суттєво урізати свою допомогу українським повстанцям.

На повстанські приготування негативний вплив мала відсутність координації в діях, яку провадили в еміграції. У червні 1921 р. усі справи, пов’язані з повстанням, формально було підпорядковано Ю. Тютюннику, але це не забезпечило ліквідації багатовекторності в приготуваннях. В основі цього лежав дедалі гостріший персональний конфлікт між головним отаманом і начальником Партизансько-повстанського штабу. С. Петлюра, не довіряючи Ю. Тютюннику, підтримував з Україною власні контакти й намагався створити мережу підпільних організацій, які підпорядковувалися б безпосередньо йому. Кур’єрів до України він висилав сам або за посередництвом львівського штабу, від якого, щоправда, приховував повний зміст інструкцій, переказуваних на той бік кордону. Головний отаман мав в оточенні Ю. Тютюнника власних інформаторів, таких як, наприклад, керівник розвідувального відділу ППШ підполковник О. Кузьмінський або шеф військово-судового відомства генерала Є. Мошинський. Передусім вони виконували доручення С. Петлюри й лише потім — свого номінального начальника, дії якого слід було постійно